Долі та фурії - Лорен Грофф

Матильда [Важко дихаючи, прозорі кола на її сукні там, де були плями від вина.]: Ось ти де. Ну що, ходімо? Не уявляю, яким чином ти зможеш іще раз затягти мене в цю галерею. Господи, був же знак, що нам не треба було сюди заходити. На щастя, це шовк, і вино просто взялося крапельками й стекло. Лотто? Лотто Саттервайт. Лотто! З тобою все гаразд? Ей? Коханий мій? [Доторкається до його обличчя.]

[Він дивиться на неї, наче з дуже великої висоти.]

Матильда [Затихаючим голосом.]: Любий?

10

Захід сонця. Будинок на дюнах, схожий на мушлю, викинуту морем. Пелікани, непорушні на вітрі, неначе пришпилені. Черепаха-гофер під пальметто.

Лотто стояв біля вікна.

Він був у Флориді. Флорида? У будинку матері. Він не мав жоднісінького уявлення про те, як сюди потрапив.

— Мамо? — покликав він. Але минуло вже шість місяців, як його мати померла.

Пахло нею, тальком і трояндами. Пилюка м’якою сірою шкірою вкривала ситець та порцелянові статуетки Lladró. І сморід плісняви — запах пахв моря.

Думай, Лотто. Останнє, що запам’яталося. Дім, місячне світло, яке полірувало поверхню столу, кістляві пальці дерев, які здирали зірки з неба. Розкидані папери. Собака, який сопів у нього на ногах. Поверхом нижче спала його дружина, плюмаж білявого волосся на подушці. Він доторкнувся до її плеча й піднявся до себе в кабінет, відчуваючи залишки її тепла на долоні.

Темна бульбашка повільно розросталася, і він знову все згадав. Те погане, що виросло між ними, їхнє велике прокисле кохання. Він був такий розлючений. Усе навколо бачив крізь призму свого гніву.

Упродовж останнього місяця він балансував на тонкій дротині між рішеннями залишитися з нею й піти від неї. Він утомився напружувати ноги, думаючи, куди він ось-ось упаде.

Слово було його професією, тому він чудово знав, як одним словом можна зруйнувати весь твір. [Прекрасна жінка! Справедлива жінка! Мила жінка!] Двадцять три роки він думав, що зустрів дівчину, чисту, як сніг, сумну, самотню дівчину. Він урятував її. Через два тижні вони одружилися. Але ця історія, мов глибоководний кальмар, вивернулася назовні. Його дружина не була чистою. Вона була коханкою. Утриманкою за гроші. В Аріеля. Це не мало ніякого сенсу. Або вона була повією, або Ланселот був рогоносцем; він, який був вірним із самого початку.

[Трагедія, комедія. Як подивитись.]

Він відчував холод грудня крізь вікно. Як довго тягнеться цей захід. Час виробляв, що хотів, не зважаючи на уявлення Ланселота про нього. На пляжі не було ні душі. Куди поділися старенькі на прогулянках, собачники, п’яненькі гуляки, шанувальники заходу сонця, мрійники? Як і не було. Пісок був неймовірно гладкий, мов шкіра. Він відчув, як у ньому наростає страх. Він зайшов у будинок, клацнув вимикачем світла.

Світло теж було мертве. Таке ж мертве, як і його мати.

Ні електрики, ні телефону. Він подивився вниз. На ньому була піжамна куртка. Однак штанів не було. Отут запобіжник і перегорів. Він почув шипіння. Паніка минулася.

Він бачив себе, наче зверху: як він швидко йде будинком. Він заглядав у буфети. Він зайшов до кімнати Саллі, порожньої після смерті Антуанетти.

Тим часом надворі сідало сонце, з моря вилазили тіні на швидких лапах амфібій і прямували в бік Мексиканської затоки над внутрішніми водними шляхами, над річкою Сент-Джонс, над холодними джерелами й крокодилячими болотами, над бірюзовими фонтанами в сумних, дешевих обійстях, половину яких забрали в господарів. Над мангровими заростями, над ламантинами, над молюсками в їхніх ліжечках, які один за одним стискають свої тверді маленькі губи-стулки, мов хористи в кінці пісні. Там тіні пірнали ще глибше в затоку і в підводній подвійній темряві котилися до Техасу.

— Та що ж воно в дідька коїться? — спитав він у потемнілого будинку. Уперше в житті він вилаявся, відчувши, що отримав на це право. Будинок не відповів йому.

Він стояв перед дверима материної кімнати, розмахуючи ліхтариком. Хтозна, що він там знайде. Саллі й Рейчел говорили, що вона робить запаси. Після нічних запоїв Антуанетта купувала все, що миготіло в телемагазинах. Стара кімната Лотто була завалена так і нерозпакованими масажерами для ніг, годинниками зі змінними ремінцями.

— Відчиниш двері до своєї старої кімнати, і тебе завалить лавиною барахла в американському споживацькому стилі, — казала Рейчел. На ті невеликі гроші, які Антуанетта дозволяла собі витрачати, вона купувала всяке сміття.

— Ти хочеш, щоб ми вичистили весь будинок? — запитав він по телефону вранці того дня, коли померла його мати. Вони вже трохи заспокоїлися від сліз і розповіді про те, що сталося: Саллі вставала вночі, щоб попити води, і побачила, як величезна Антуанетта лежить на підлозі посеред кімнати.

— Та ні. Хай лишається, як є. Коли-небудь він сам згорить, — похмуро сказала тітка Саллі. Вона оголосила про свій намір подорожувати світом. Брат залишив їй гроші. А стриміти тут у неї не було жодних причин.

— Добре, хоч у мами була алергія на тварин, — зауважив Лотто. — А то б зараз тут стояв сморід від ридаючих котів, звідси й до пляжу.

— Коти, роздушені коробками, — додала Саллі.

— Ха! Гербарій із плоских котів. Букет. Візьміть їх у рамки, почепіть на стіни. Мементо няу, — сказав він.

Він зітхнув і відчинив материні двері.

Тут було охайно. Квітчасте покривало, коричневі плями під ліжком від водяного матраца, що протікав. Над узголів’ям — позеленіле розп’яття Ісуса. О, її сумне життя. О, його бідна мати. Щось схоже на Беккета. Жінка росте, як золота рибка — до розміру свого акваріума. Щоб врятуватися, треба зробити останній стрибок.

У грудях Лотто похололо. У приліжковій тумбочці з’явилася половина голови його матері: одне величезне око за окулярами, одна щока, половина рота.

Він закричав і кинув ліхтарик. Світло двічі крутонулося, почувся дзвін розбитого скла, і промінь упав упоперек ліжка, відбиваючись в очах Лотто. Він знайшов журнал із білою обкладинкою. Розсипані копійки. Материні окуляри. Скляну чашку. І захочеш, то не розставиш усе це так, щоб виникла подібна оптична ілюзія. Але зображення було настільки чітке, настільки схоже на Антуанетту, що помилитися було неможливо, хоч вона й була одноока. Він здригнувся, покопирсався в її шухлядах, шукаючи грошей на дорогу додому [лише порожні пляшечки, сотні], знову втік на кухню.

Він стояв біля вікна. Рухатись він не міг.

Щось прошелестіло через кімнату і стало в нього за спиною. Воно прийшло швидко й упевнено. Він укляк на місці. Відчув, як чиєсь обличчя притулилося до його потилиці. Воно дихало холодом. Йому здавалося, що він стоїть так уже із сотню років. Нарешті те обличчя забралося геть.

— Хто тут? — крикнув у порожнечу.

Він насилу відчинив скляні двері, і в будинок увірвався різкий холодний вітер. Звук ожив. Він вийшов на балкон, обперся об поручень і підставив голову під порив вітру. Подивившись угору, зрозумів, чому все навколо здавалося таким примарним.

У небі все бурхало й вирувало, мінилося дивною пурпурово-чорною барвою. Дизайнери костюмів билися б до смерті один з одним, щоб здобути собі тканину такого відтінку. У таких шатах можна було виходити на сцену вже Королем Ліром чи