Чуття і чутливість - Джейн Остін
«Бонд-стріт, січень.
Шановна панно!
Я щойно мав честь отримати Вашого листа і прошу прийняти мою найщирішу за нього подяку. Мені було дуже прикро, коли я дізнався, що моя поведінка вчора ввечері не була Вами схвалена, і хоч я не міг збагнути, чим я завдав Вам прикрості, однак благаю пробачити мені те, що, запевняю Вас, анітрохи не було з мого боку навмисним. Я завжди згадуватиму моє колишнє знайомство з Вашим сімейством в Девонширі з великим задоволенням і сподіваюся, що воно не буде затьмарене якоюсь помилкою чи невірним тлумаченням моїх вчинків. Я почуваю найщирішу пошану до всієї Вашої родини, і якщо з нещасливої випадковості я і дав підставу припустити більше, ніж я почував або мав намір виявити ці почуття, то можу лише гірко дорікнути собі за те, що не був більш стриманим у виявленні своєї пошани. І ви погодитеся, що я аж ніяк не міг мати на увазі більшого, коли довідаєтеся, що серце моє вже давно було віддано іншій персоні і що в недалекому майбутньому найдорожчі мої надії справдяться. З великим жалем я, як ви того зажадали, повертаю листи, які мав честь отримати від Вас, а також локон, яким ви так послужливо мене удостоїли.
З глибокою пошаною, Ваш вірний і покірний слуга,
Джон Віллоубі»Легко собі уявити, з яким обуренням прочитала міс Дешвуд це послання. Підтвердження зрадливості Віллоубі, підтвердження, що вони розлучилися назавжди, — цього вона чекала, ще не взявши лист до рук, але вона й уявити не могла, що в подібному випадку можна вдатися до таких фраз, як і не могла вона уявити, що Віллоубі настільки позбавлений шляхетності і делікатності почуттів і навіть звичайної порядності джентльмена, щоб надіслати листа такого безсоромно жорстокого, листа, у якому бажання отримати свободу не тільки не супроводжувалося належним співчуттям, але й заперечувалося будь-яке порушення обіцянки, яке б то не було почуття, листа, у якому кожен рядок був образою і доводив, що писав його запеклий негідник.
Упродовж кількох хвилин Елінор намагалася оговтатися від гнівного здивування, потім перечитала лист знову і знову. Але з кожним разом її відраза до цієї людини тільки зростала, і вона відчула до нього такий гнів, що не наважувалася навіть заговорити, боячись поранити Маріанну ще болючіше, побачивши в цьому розриві не втрату для неї, а навпаки, позбавлення від набагато гіршого зла: від уз, що навіки з’єднали б її з аморальною людиною, справжній порятунок, милість провидіння.
Роздумуючи над змістом листа, над ницістю серця, здатного продиктувати його, і, мабуть, над зовсім іншим серцем зовсім іншого чоловіка, якого вона згадала в цю хвилину тільки тому, що він завжди жив у її думках, Елінор забула про сльози сестри, забула про три ще непрочитані листи в себе на колінах і сиділа мовчки, не помічаючи плину часу. Підійшовши потім до вікна — бо зачула стукіт коліс внизу, — щоб подивитися, хто приїхав так непристойно рано, вона із здивуванням упізнала екіпаж місіс Дженнінгс, котрий, як вона знала, веліли подати на першу годину. Не бажаючи залишати Маріанну одну, хоча і не сподіваючись поки що хоч якось її утішити, вона поспішила до місіс Дженнінгс вибачитися, що не поїде з нею, бо її сестра нездужає. Місіс Дженнінгс прийняла її вибачення без жодного нарікання і лише щиросердо засмутилася через їх причину. Провівши її, Елінор повернулася до Маріанни, яка спробувала підвестися з ліжка, і сестра ледь встигла підхопити її, коли та трохи не впала на підлогу, зовсім знесилівши після багатьох днів, проведених без необхідного відпочинку і підкріплення сил.
Вона давно вже втратила будь-який апетит і майже не стуляла очей ночами, і ось тепер, коли лихоманка очікування вже не підтримувала її, тривалий піст і безсоння обернулися мігренню, шлунковими негараздами і загальною нервовою слабкістю. Чарка вина, яку їй поквапливо принесла Елінор, трохи підкріпила її, і нарешті у неї дістало сили показати, що вона не залишилася нечутливою до турбот сестри.
— Бідолаха Елінор! Як я тебе засмутила! — сказала вона.
— Я тільки шкодую, що нічим не можу тобі допомогти або втішити тебе, — відповіла Елінор.
Цього — як, утім, і будь-чого іншого, Маріанна не витримала і знову розридалася, встигши тільки вигукнути з жалем:
— О, Елінор, я така нещасна!
Але Елінор більше не могла бути безсловесним свідком цих нестримних мук.
— Постарайся оволодіти собою, Маріанно, — вигукнула вона, — якщо ти не хочеш убити себе і всіх, хто тебе любить. Подумай про маму, подумай, якими важкими для неї будуть твої страждання. Заради неї ти мусиш заспокоїтися.
— Не можу! Не можу! — скрикнула Маріанна. — Іди, залиш мене, якщо тобі зі мною тяжко! Зненавидь мене, забудь про мене, але не муч мене! О, як легко тим, хто не знає печалі, умовляти інших заспокоїтися! Щасливиця Елінор, ти ж навіть уявити собі не можеш, яких страждань я зазнаю!
— Ти називаєш мене щасливицею, Маріанно! Якби ти тільки знала… Та і як я можу бути щасливою, дивлячись на твої страждання!
— Пробач, пробач мені, — сказала Маріанна, обіймаючи сестру. — Я знаю, як ти мені співчуваєш, я знаю твоє любляче серце. Та все ж ти… ти повинна бути щасливою. Едвард любить тебе, то що ж, що може затьмарити твоє щастя?
— Дуже, дуже багато чого, — сумно відповіла Елінор.
— Ні, ні, ні! — несамовито вигукнула Маріанна. — Він любить тебе і лише тебе. Так яке ж може бути в тебе горе?
— Доки я бачу тебе в такому стані, я не можу радіти.
— Але іншою ти мене ніколи не побачиш! Моє горе ніщо не здатне зцілити!
— Не кажи так, Маріанно. Невже ти не маєш ніякої утіхи? Друзів?