Зло - Людмила Баграт

Він гірко всміхнувся:

- Завжди?

- Вічність, Яне. - Я присунулася до нього ближче і вийняла браслет з кишені. - Я хочу тобі щось подарувати. - Серце закалатало. Хай мені допоможе… хай хоч хто-небудь мені допоможе! - Ось, Яне! Дивись, яка краса! Дай сюди руку, ліву. - Ян простягнув руку, і я надягнула на неї браслет. Він уважно роздивився прикрасу, потім підвів очі і кинув швидкий погляд намою шию. Невже здогадався? Він хотів щось сказати, проте я швидко нахилилася і поцілувала його.

- Все, Яне! Мені треба йти. Нічого не кажи, все потім. Я тобі зателефоную. Головне, - пообіцяй мені ніколи не знімати цей браслет. Хай там що! Це дуже важливо. Пообіцяй!

Ян мовчки кивнув. Я востаннє глянула на нього і вийшла з машини.

Мій під'їзд, сходи, проте дійти до квартири я не встигла - підлога затремтіла і почала розчинятися. Початок падіння. Прощавай, світе, я йду до іншого.

Я лежала у темряві і рахувала до десяти. Один, два, три, чотири, п'ять, шість - підняла ліву руку. Сім, вісім - піднесла її до обличчя. Дев'ять, десять - розплющила очі. Браслета не було. Я подивилася на другу руку - немає. Ретельно обшукала ліжко, оглянула підлогу - браслет зник. Я сіла в крісло і долонями затулила рота, наче боялася висловити думку, що пульсувала у такт з моїм серцем: «Вічність обертається навколо нас, Яне».

Як швидко речі набувають і втрачають для нас своє значення! Фінансова скрута, майбутня робота, дилема родини Яновських, інші проблеми, на які я, зазвичай, витрачала силу-силенну часу і нервів, тепер здавалися смішними і дріб'язковими. Я жила в очікуванні ночі, я кликала сон. Через постійне нервове напруження біологічний годинник мого організму частенько функціонував з перебоями. Я ковтала снодійне і перестала звертати увагу навіть на такі речі, як його кількість. Дві таблетки, чотири, шість… Багато, але ж це - ціна зустрічі з Яном.

Так минуло п'ять днів. Я не залишала квартиру і майже нічого не їла. «Навіщо? Повечеряю з Яном!» - думала, йдучи до вітальні по димедрол і назад, у спальню, в ліжко, до Яна. У п'ятницю наковталася стільки, що спала майже весь день - дивовижний день з Яном. Я прокинулася тільки у суботу, десь о першій. Здавалося, це мусило б мене добряче налякати, проте… Яке це мало значення? Навіть навпаки - я раділа і, всміхаючись, тинялася квартирою, згадуючи, як ми з Яном готували найдивніші страви на його кухні, як танцювали якусь божевільну латиноамериканську румбу і нам аплодував увесь ресторан, як Ян фотографував мене, а я червоніла, коли ми надрукували світлини, як Ян учив Алі різним трюкам, і ми сміялися, а потім… потім Ян учив мене. Я зрозуміла, що моє життя в світі без Яна - просто сон. Тепер воно справді було одним великим сном. Цей світ став неважливим Там, а світ Яна - реальністю, необхідним мені Тут. Необхідним, як повітря.

Прокинувшись у суботу, я відчувала лише безсилу лють через те, що мої канікули знов закінчилися і треба повертатися до справ. Справи, скажете ви. Чи тебе хвилював вихід на роботу в понеділок? - Аніскілечки! Я про це й не думала! Такі дрібниці! Проблема в іншому - у мене більше не було снодійного. Я не могла просто зайти в аптеку і купити необхідні мені ліки - ніхто б не продав їх мені без рецепта. А як дістати рецепт? - Жодної гадки. Я гарячкувато розмірковувала. У поліклініці снодійне так просто не прописують. Може, якось обійтися без рецепта? Ринок? Занадто ризиковано. І оком моргнути не встигнеш, як обдурять. Що ж робити? Що робити? Цікаво, однойменний твір пана Чернишевського містить відповіді на такі запитання? Я засміялася. Скоріше з відчаю, аніж з радости.

Щоправда був один варіант… Моя сестра Тетяна закінчила медичне училище у Харкові. Згодом знову повернулася в наше провінційне болото - вчинок, досі недоступний моєму розумінню. Безглуздий і непростимий, як самогубство. А от її найкраща подруга Лариса залишилася і працює маніпуляцій-ною сестрою в одній з найпрестижніших лікарень міста. Може, вона допоможе? Ми зустрічалися кілька разів, і вона непогано до мене ставилася.

Я сіла на маленькій стільчик коло дзеркала, розчесалася і почала уважно роздивлятися своє відображення. Незважаючи на останні події, я не забувала піклуватися про себе - пишна зачіска, матова шкіра, дбайливо доглянуте тіло. Здається, все в нормі. Я почала накладати макіяж, зупинилася, опустила руку з щіточкою. Мабуть, я все-таки замало їла, бо риси обличчя загострилися, і воно набуло такого дивного, відчайдушного виразу… Смутку? Туги? Чекання? А очі… В них оселився якийсь хворобливий неспокій. Я взяла помаду. Ти вигадуєш, Марго! Нічого такого з тобою не сталося! Ти така, як була. А якщо й змінилося дещо, яке це має значення? Краще подумай, що ти скажеш Ларисі. Як переконаєш її в тому, що ліки тобі справді необхідні? - Я… я скажу, що мене мучить безсоння через… через… через нервову перенапругу!

Блідо-рожева помада на губах. Я подивилися у дзеркало. Аг-га… Ну просто в'язень-утікач з Бухенвальда! Здається, червона пасуватиме краще.

- А якщо вона спитає, чому ти не звертаєшся до лікаря? Почне наполягати на медогляді? - Та з чого б це? Мені потрібні кілька нещасних таблеток снодійного. Не ЛСД, не героїн, не кокаїн, а яке-небудь снодійне. Що міцніше, то краще. - Стривай, стривай! Що ти там казала про наркотики?

Я завмерла перед дзеркалом: одна рука на зачісці, інша торкалася шпильок, які я за звичкою тримала в роті. Наркотики? Від них теж, здається, засинають. Ну, впадають в транс. Майже засинають. Ніби засинають. Чи зможуть вони привести мене до Яна? А якщо спробувати? Що мені втрачати? Що таке цей світ? - Звичайний сон, денне видіння. Моя реальність - це моє життя, а моє життя - це моє кохання, а кохання - цілковита відсутність страху. Чого ж тремтиш, люба?

Різкий дзвінок у двері - і я ледве не впала зі стільця. Серце майже зупинилося від переляку, а потім закалатало втричі швидше, ніж звичайно. Бісів пристрій! Завтра ж (ще один настирливий дзвінок) ні, сьогодні ж вирву