Ключ - Василь Миколайович Шкляр
Не роздягаючись (чорні джинси‚ чорна майка‚ чорна жінка‚ чорні думки)‚ я ліг на ліжко поверх покрівця і подумки знов став перебирати своє намисто. Воно видавалося мені абсолютно довершеним‚ залишалося тільки перевірити на міцність чорну нитку‚ на яку я його нанизав. Воно‚ це намисто‚ було вже для мене більш ніж фетишем‚ воно стало тим магічним об’єктом‚ на якому зосереджується кожен медіум‚ щоб прикликати привиди не лише з минулого‚ але й з майбутнього; для Юма це була звичайнісінька склянка води‚ для Франциска Синьої Панчохи — цілющий камінь‚ для моєї бабусі — хліб‚ сіль і печина[41]‚ над якими вона тримала‚ мов маятник‚ голку на нитці‚ викликаючи із могили моїх батька матір‚ і я бачив‚ як тремтить отой маятник у порепаних пучках‚ які роз’їла проклята картопля‚ а потім справді бачив свою маму — вона простягала мені пучечок суниць‚ а тата — ні‚ не стачало бабусі сил прикликати бодай привид свойого сина‚ я бачив лише його прострелену ногу на рівні коліна‚ бо тоді‚ коли тато помер‚ я встиг дорости лише до його коліна і запам’ятати шрам на нозі. Та я пішов далі за Юма і за Франциска Синю Панчоху‚ я пішов далі за свою покійну бабусю і майже зрівнявся з єпископом Альфонсом де Лігурі‚ який зумів не лише прикликати духів‚ але й сам переносився до них через неймовірні відстані: абат Агріпа неспростовно доводить факт одночасної присутності єпископа Альфонса де Лігурі біля смертного одру папи Ганганелли та на околиці Риму‚ де він молився до запаморочення‚ а коли після глибокого самозабуття прийшов до тями‚ то сказав своїм служителям‚ що вклякли біля нього на коліна: «Друзі мої‚ — розпачливо мовив єпископ‚ — святий отець помер»‚ — і лише через два дні кур’єр підтвердив цю звістку‚ причому година смерті папи збігалася з годиною‚ коли Альфонс де Лігурі опритомнів.
Так само і я завдяки своєму намисту переносився у минулі дні і навіть прозирав у майбутнє‚ переносився у часі й на відстанях‚ хоч не скажу‚ що це давалося легко‚ як уві сні‚ це радше нагадувало тяжку душевну хворобу‚ адже здавна відомо‚ що вгадування минулого і здатність до пророкування притаманні не лише людям високої душевної організації‚ але й викінченим ідіотам. Напевно‚ саме тому слово «божевілля» походить від Божої волі. Наші гострі передчуття — це те ж саме пророкування‚ ось чому вони пробуджують невимовний смуток і страх‚ навіюють відчай аж до смертельної туги. Нав’язливе видиво суботнього чоловіка‚ що спотикається засніженим полем‚ вселило мене в його шкуру‚ я вже сам ішов крізь густі замети супроти заметілі і відчував у роті солоний присмак від утоми — не було в моїх руках ані пішні‚ ні ящичка‚ на який можна було присісти й перепочити (або заснути на морозі)‚ солона пара клубками виривалася з мого рота і замерзала на бровах‚ мої брови були крижані й білі‚ а в засніженій високості — то не хурделиця так завивала‚ то кричали й кричали невідомі птахи з мого дитинства‚ які давно полишили свої мертві гнізда‚ це я‚ я намалював їхні гнізда шприцом‚ накликаючи на себе відчай і смертельну тугу. Це я торік у жовтні зайшов на виставку акваріумних риб‚ що демонструвалася в напівпідвалі того будинку (ось який був із мене рибалка)‚ і зустрів там мою першу й останню любов‚ зустрів нещасну пташку мого дитинства на ймення Міля‚ пташку‚ яка‚ будучи чорною‚ насправді була білою вороною серед чорних‚ і її всі скубли‚ знущалися з неї‚ та я не мав сили її захистити‚ я мав лише гострий олівчик‚ яким намалював отой старий млин‚ що кишів кажанами‚ і в якому топтали мою першу й останню любов усі хто хотів‚ топтали доти‚ поки вона вже й сама не могла без цього‚ і‚ малюючи млин‚ я ще не знав‚ що вдаюся до гіркого пророцтва‚ що згодом спіткаю в цьому млині свій судний день. Не знав я цього і тоді‚ коли зустрів її на Рогнідинській‚ та якби й знав‚ то все одно не вагався б ані хвилини‚ так само стражденно виглядав би її у своїй майстерні‚ хоч знаю‚ прийшла вона до мене не з любові‚ а з жалю‚ це був ni plus, ni moins coup de qrace[42]‚ і її серце здригнулося хіба лиш раз‚ коли вгледіла біля мольберта червоний шприц.
Я настільки перевтілився в суботнього чоловіка‚ високий суде‚ що бачив усе так яскраво‚ до найменшої дрібнички‚ хоча тільки згодом з’ясується‚ що все воно так і було‚ та я бачив це набагато раніше‚ бо вліз уже в шкуру суботнього чоловіка, і справді виходило так‚ ніби шукаю самого себе; він таки мав слушність‚ цей ідіот пророк‚ цей оглашенний Василь Іванович‚ коли реготав мені в обличчя‚ як сатана‚ несвідомо натякаючи‚ що я згубив самого себе‚ тобто самого себе повинен шукати.
А втім‚ можливо‚ усе це виплід хворої уяви‚ думав я тоді в кімнаті над прірвою‚ перебираючи в руках своє намисто‚ з якого от от мала зірватися найкоштовніша чорна перлина. І саме тоді‚ коли знову закралися сумніви‚ коли‚ здавалося‚ я знов опинився лише на початку темного лабіринту‚ втративши аріаднину павутинку‚ саме тоді‚ коли від тяжкої змори уже злипалися очі (я б‚ напевно‚ давно заснув‚ якби так не муляв мені у крижі «Марголін»‚ якого я застромив‚ як той справжній професіонал дойда‚ за джинси під випущену майку на попереку‚ і він мені страшенно муляв‚ та не було кращого місця‚ куди б його заховати‚ і я застромив чорний «Марголін» за чорні джинси під чорну майку — улюблений колір Сатурна)‚ отож коли мене майже зморив сон‚ коли в очах зарябіли темні хвилі‚ — я ще побачив чомусь сіру чаплю над водою‚ яка вичікує здобич‚ — і саме тоді з коридору долинули скрадливі кроки‚ а ще за мить я почув‚ як поволі відчиняються двері до моєї кімнати.
10
Я сам собі заздрив за той холодний спокій‚ з яким чекав наближення кроків‚ адже усе відбувалося за моїм сценарієм‚ і я навіть не розплющив очей‚ коли вона зупинилася наді мною. Ніби спросоння‚ я ковзнув рукою по гладенькій нозі‚ потягся вище і вище‚ і нарешті торкнувся маленького жорсткого баранця‚ якого Саватій приносив у жертву. Та
