Дебілка - Вікторія Андрусів

– Мам, що трапилось?! Тобі зле? – стурбований Лука не відходив ні на крок. – Може, я принесу тобі води?

– Не треба, синку, нічого не треба… Не чіпай мене… Я хочу спокою… Лишень спокою… Спокій – це єдине, що мені потрібно…

Лука не розпитував більше нічого. Натомість притулився клубочком попід маминою рукою і отак, притиснувшись удвох, заснули.

Прокинулись вони від пронизливого деренчання вхідного дзвінка. Господарка квартири, в якій мешкали, округла горланиста жіночка, від голосу якої ще довго по відвідинах бриніло у вухах, почала з порогу:

– Міріам, ви боргуєте мені за два місяці… Скільки це буде тривати? – її дратуючий слух голос примусив замовкнути навіть папужок. Протерши спросонку очі, Міріам збагнула, що спала не роздягнувшись. Тітонька підозріло до неї придивлялася. – Ви тут, бачу, розважаєтесь, а мені сім’ю годувати нічим.

– Я обов’язково з вами розрахуюсь, – виправдовувалась непереконливо, тож тітонька вдалася до погрожувань.

– Я даю вам тиждень. Якщо протягом тижня я не побачу грошей, можете збирати манатки… Втім, – зміряла войовничим поглядом спустошілі стіни, – бачу, що у вас їх небагато залишилося…

Міріам схопилася за голову: «Господи, що робити?» Лука підійшов до справи врівноважено, по-чоловічому:

– Мамо. Треба продати твої картини, не чекаючи вернісажу. Намалюєш нові. Це єдиний вихід із ситуації.

– Це що таке?!! – начепивши на ніс окуляри, спітнілий від напруги власник мистецької галереї здивовано розглядав принесені роботи. – Це що таке, Міріам?!! Я вас не впізнаю!!! Перепрошую, але це – начебто не ваші роботи, а якогось невдахи-початківця!!! Де звична виразність образів, притаманна вам яскрава гама кольорів?!!! Вони більш схожі на недопрацьовані ескізи, сирі замальовки… Що з вами трапилось, Міріам?!!! Вибачайте, але я не можу придбати ці роботи… Не вбачаю у них найменшої цінності… Принесіть но краще, дорогенька, щось з архіву…

– Архіву нема…

– Як нема? Невже ви продали всі попередні роботи?!! Це ж неабиякий успіх!!!

Не пояснюючи нічого встала й пішла…

Залишився Готвальд… Єдиний, хто міг допомогти… Він же так переконливо запевнював, що знайде покупця на все, намальоване нею… Але як переступити через власну гідність і просити його про допомогу?!!! Його, котрий познущався над нею, побавився, мов лялькою, і викинув, наче непотріб, на смітник? А може, їй просто здалося? Може його зрада – лишень плід хворобливої уяви, породжений її почуттям? Звісно, він зацікавлений у співпраці з колекціонеркою, і не може збагнути її, Міріам, ревнощів… Вжеж, його улесливість пояснюється суто комерційним інтересом… А її, Міріам, поведінка в галереї й справді виглядала доволі дивно, нагадуючи звичайнісінький нервовий розлад… Та й жінка ота років на десять старша від Готвальда… Міріам картала себе за необачність і безпідставну упередженість до людей, які нічого поганого їй не зробили… Ситуацію необхідно було виправляти.

Увечері Міріам зібралася до Готвальда. Прихопила з собою ті самі малюнки, які напередодні носила у галерею. Шляхом подумки лаяла власника галереї: «Теж мені знавець знайшовся… Останній йолоп розуміє, що у житті кожного художника є різні періоди творчості, і роботи одного періоду цілком відрізняються від робіт іншого…» Її малюнки – це її настрій, стан душі… Приглушені кольори, розмиті обриси, породжені ностальгією… Вона вже не та Міріам, що була колись – прямолінійна, незворушна, ба, навіть часом войовнича… Непорозуміння з Готвальдом зробили її надто вразливою й беззахисною, аби сперечатися зі старим консерватором про цінність її нових робіт… Ось зараз вона вибачиться перед Готвальдом, і все стане на свої місця…

Двері довго ніхто не відчиняв… І коли в замку нарешті завовтузився ключ, полегшено зітхнула: «Слава Богу, вдома… Зараз все налагодиться… Головне – дати йому зрозуміти, що вона не хотіла нікого образити, просто була втомленою… Прикра випадковість і нічого більше».

Нарешті двері відчинилися. Перед Міріам стояла… та сама жінка, яку вона не захотіла привітати нещодавно!!!

– Ви до Готвальда? – задала дивне запитання, начебто у квартирі окрім нього мешкав ще хтось. На ній був похапцем накинутий чоловічий халат, то ж зрозуміло, що навідалась сюди не у справі. – Готвальд відпочиває. Зайдіть завтра, – не чекаючи на відповідь, лунко затраснула дверима. Це була помста за нещодавню витівку у галереї…

Міріам вийшла на вулицю хитаючись, наче п’яна… Забула, для чого йшла сюди, забула, де її рідний дім… Перед очима, мов примара у білосніжному просторому халаті, стояв образ льодяної королеви…

«Так ось який ти, Готвальде!!! Підступна потвора, здатна продати кохання за нікчемні чайові, які кине тобі, наче кістку псові, заможна господарка!!! Жалюгідне створіння, яке заради власної наживи здатне знехтувати найсвятішим, що є у житті!!! Багатоликий перевертень, який вміло змінює маску залежно від поставленої мети!!!» – Міріам не знала, що їй робити, як жити далі… Невимовний тягар ліг на серце важкою кам’яною глибою, яку годі, як їй здавалось, зруйнувати до кінця життя… Єдине, чого хотілося – вмерти… Але чітко усвідомлювала – не має права… Принаймні, зараз…

Ноги несвідомо понесли її до вчорашньої забігайлівки… Цього разу тут не було гамірно, а господар поводився поміркованіше… Оперезаний довгим, до землі, фартухом, неквапно перетирав келих за келихом, рівненько розставляючи їх у вітрині… Помітивши вчорашню відвідувачку, стримано кивнув головою – привітався… Знайшла собі місце у темному закапелку, притулилася до стіни, обліпленої дешевими цвітастими шпалерами, з яких від давності вже де-не-де висіли шмірки, заплющила очі і завмерла.

– Вина? – голос господаря сполошив її, вивівши із забуття.

– Так… Червоного…

Нічого більше не перепитуючи, вернувся за шинквас, розкоркував пляшку і разом зі щойно вимитим келихом мовчки поставив перед нею на стіл… Її починали сприймати тут за свою…

Міріам прокинулась серед ночі на цвинтарі… Як вона сюди потрапила?!!! Невимовний жах і холод проймали до кісток, та пригадати, чому саме вона тут, не могла. Лежала просто на землі поруч Йосипової могилки, поклавши голову на кам’яний надгробок… Поволі прийшла до тями, важко підвелася, обтрусила з брудної сукні землю… Врешті пригадала вчорашній день і кнайпу, і розпач, який привів її сюди, аби вибачитись за все й попросити поради у чоловіка… І те, як довго стояла навколішки перед розп’яттям на могилі – цілу вічність… Плакала й просила – ревносно, як ніколи в житті нічого не просила: «Забери мене до себе… Благаю, Йосипе, забери мене й Луку… І ми знову, як колись, будемо разом…» Розп’яття безпомічно глипало на неї у глухій нічній німоті і тільки молоденький клен – єдиний свідок її розпачу, тихо шелестів, даючи знати, що життя попри все триває…

Лука не спав… Сидів