Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Тут вони вчинили, як справжні моряки, котрі не знають, що таке передбачливість і обережність. Кинувши поратися біля шлюпки, уся команда знову розійшлася хто куди. Я чув, як один із них гучно крикнув іншому англійською: «Гей, Джеку, кинь цю дохлу справу! До біса її, посудину, сама спливе з новим припливом…»

Ці слова остаточно переконали мене, що переді мною – мої співвітчизники.

Увесь цей час я спостерігав за їхніми переміщеннями з вершини пагорба, тихо радіючи, що так добре укріпив своє сховище. Я знав, що приплив не зніме шлюпку з пляжу до десятої години вечора, а на цей час буде вже зовсім темно. Тоді можна буде підкрастися ближче й послухати, про що розмовляють матроси.

Проте я готувався до збройної сутички, знаючи, що маю бути набагато обережнішим, аніж із дикунами. Тепер переді мною був зовсім інший ворог. Я звелів П’ятниці зібрати всю зброю, зарядити її та тримати напоготові. Йому я віддав три мушкети, а собі залишив дві мисливські рушниці.

Спочатку я вирішив не вживати заходів, поки не смеркне. Одначе близько другої години дня, коли спека стала нестерпною, я помітив, що матроси, які безцільно блукали лісом, утомилися. Їхні голоси змовкли, і вони, швидше за все, відшукавши тінистий куточок, полягали спати.

Тільки троє нещасних, сповнені тривоги й туги, залишалися на пляжі, сховавшись під невисокою пальмою. До них було лише чверть милі, ніхто їх не охороняв, і я не зміг опертися спокусі.

Я знав, який маю вигляд, і розумів, яке враження може справити на них моя поява. Обличчя моє, заросле бородою та страшенно довгими вусами, здавалося жорстоким і лютим, на мені був камзол із козячої шкури й величезна хутряна шапка, за поясом – визублена шабля та два пістолети, а на кожному плечі – по рушниці. В цілому я скидався на жахливого привида.

Саме в такому вигляді я й вирішив постати перед полоненими – мені кортіло дізнатися, хто вони і що з ними сталося. Ховаючись у заростях, я рішуче попрямував до берега. П’ятниця пішов за мною – він хоча й був озброєний до зубів, але мав набагато кращий вигляд.

Розділ 42

Заколот на кораблі

Підкравшися якомога ближче, але залишаючись невидимим, я прокричав іспанською:

– Хто ви, сеньйори?

Від звуків мого голосу бранці підхопилися. Я виступив із-за кущів, одначе мій вигляд так їх вразив, що вони готові були кинутися тікати. Тоді я звернувся до них англійською:

– Джентльмени! Нічому не дивуйтеся. Я ваш друг і допоможу вам.

– Тоді ви, сер, – мовив один із них, знімаючи капелюха, – маєте бути посланцем небес, оскільки навряд чи хтось здатен нам допомогти.

– Будь-яка допомога приходить із небес, – відповів я. – Чому б вам не припустити, що я справді янгол і з’явився врятувати вас?

Ошелешений бранець, тремтячи всім тілом, вигукнув здивовано:

– Хто розмовляє зі мною – божество чи людина?

– Заспокойтеся, сер, і відкиньте страх. Я людина, англієць, готовий допомогти вам. Зі мною тільки мій слуга, але в нас є зброя. А тепер кажіть: що з вами сталось і як ми можемо стати вам у пригоді?

– Це надто довга історія, а причина всіх наших лих перебуває надто близько… У двох словах, сер: я капітан цього корабля; мій екіпаж зняв бунт, і мені насилу вдалося переконати заколотників залишити мене і двох моїх товаришів живими та висадити на незаселеному острові. Один із них – мій помічник, інший – пасажир. Ми були впевнені, що острів і справді незаселений, аж раптом з’явилися ви…

– Чи відомо вам, де зараз перебувають ті, хто привіз вас сюди у шлюпці? – спитав я.

– Там, сер, – відповів капітан, указуючи в лісові хащі. – І боюся, якщо вони помітять вас, то прикінчать нас усіх, не роздумуючи ані секунди.

– Чи є в них вогнепальна зброя?

– Дві рушниці. Ще одна – у шлюпці.

– Чудово, – мовив я. – Решта – моя справа. Зараз заколотники сплять, і перебити їх дуже просто. Але чи не краще захопити їх у полон?

Одначе капітан не погодився зі мною, відказавши, що серед матросів є два запеклі негідники, які підбурювали екіпаж до заколоту. Досить покінчити з ними, і тоді решта примиряться й повернуться до своїх обов’язків.

Я попросив полонених іти за мною, і разом ми сховалися в заростях. Там я спитав, чи згодні капітан і його товариші пристати на дві мої умови.

Але капітан випередив мене, палко промовивши: якщо нам удасться припинити бунт і повернути судно під його командування, він готовий надати мені корабель і виконати будь-яку мою примху. Якщо ж із цього нічого не вийде, ну що ж, він має намір битися разом зі мною та навіть померти в бою. Обидва супутники підтримали капітана.

Утім, я таки назвав свої умови. По-перше, я вимагав, щоб під час перебування на острові ніхто з них не важив на мою владу. І якщо я довірю їм зброю, вони мають бути готові за першою вимогою повернути її мені й ніколи не намагатися завдати мені шкоди. А по-друге, якщо корабель буде повернено, капітан зобов’язується безкоштовно доправити мене і П’ятницю до Англії.

Капітан згадав усі обітниці, які тільки знав, тому що вважав такі умови чесними і справедливими. Він додав, що в будь-якому разі буде мені вдячний до кінця своїх днів.

Тоді я перейшов до справи. Імовірно, нам слід було напасти на заколотників, не гаючи жодної хвилини, поки вони ще сплять. Тільки це може принести нам успіх. Ми відкриємо вогонь відразу з усієї зброї, а ті, хто вціліє після першого залпу і здасться, дістане прощення й помилування. Тут уже нехай сама доля вирішує, кому загинути, а кому жити.

Проте капітан заперечив, що йому шкода вбивати загалом непоганих матросів, які лише випадково потрапили під вплив призвідців заколоту. Та якщо вціліють ті негідники, про яких він розповідав, нам усім загрожує неминуча загибель. Повернувшись на корабель, ці люди приведуть за собою решту екіпажу й почнуть полювання на нас по всьому острову.

Отже, іншого виходу не було. Попри всю мою огиду до кровопролиття, довелося зупинитися на раптовому нападі на заколотників.

Ми ще обговорювали наші плани, позираючи на галявину, де в тіні крислатого бука хропли