Лютеція - Юрій Павлович Винничук

Я намагався пояснити, що інколи для зарібку малюю ще й не таке і що нема в цьому нічого страшного. Але він не слухав мене, очі його бігали по кімнаті, і в мене виникла підозра, що не без мети, а в пошуках молотка. Мені ледве вдалося його заспокоїти і пообіцяти більше такого не малювати, а скло я накрив капою, аби воно йому не мозолило очі. Нарешті він всівся на канапі і закурив, не перестаючи бурмотіти щось під ніс.

Після того, як я вискочив із лазнички, усе моє збирання відбувалося під невблаганним оком стрийка. Він прискіпливо оглядав кожну деталь мого гардеробу й змусив мене кілька разів перевдягатися. Тобто чорний костюм, якого я востаннє вбирав ще на шлюб, увесь час був той самий, мінялися тільки сорочки. І знову постала проблема з краваткою, якої я терпіти не міг, але цього разу стрийко забезпечився.

— Я це передбачив і прихопив із собою. Краватка додає людині впевненості й солідності. Відразу буде видно, що ти не шантрапа яка, а син дантиста.

Я подивився на себе в дзеркалі й не побачив нічого оптимістичного.

— Ми йдемо на похорон? — поцікавився я, знаючи, що улюбленим заняттям стрийка було приєднуватися до похоронної процесії і, вивідавши дорогою необхідні дані про покійника, виголосити потім над могилою промову, від якої в усіх присутніх сльози дзюрили, мов із ринви. Стрийко був майстром своєї справи й дбайливо вирізав з газет усі некрологи. А пізніше потішав удовичок, як лише міг тільки він.

— Ні. Ми йдемо на оглядини.

Тут мені вперше загніздилася в серці тривога.

— Кого ми будемо оглядати?

— Не ми, а нас. Нас будуть оглядати.

Пізніше я довідався, що його до такої бурхливої діяльності надихнуло одне-єдине зітхання моєї матусі, яке стосувалося мого невпорядкованого життя.

По тих словах він мене виштовхав на вулицю. Біля хати чекала стара чорна «Шкода», яку стрийко відібрав у німця на Волині. Уже в авті я дізнався, що ми їдемо знайомитися з моєю вірогідною нареченою. Я спробував збунтуватися, але стрийко запевнив, що таким було розпорядження моїх батьків. Я змирився, вирішивши розкрити для себе життя ще й з такого боку, бо ніколи мене ніхто раніше не знайомив. Завше складалося так, що це я всіх знайомив, однак ніхто мені тим самим не віддячив. Я, опинившись, після Станіславова у Львові й не маючи ні шкільних, ні інститутських друзів, на диво сам собі зараджував. А коли виникало питання про бабасиків, то відразу лунало: Юрко приведе. Ну, і я приводив. А тепер мене, аса знайомств, зводин і вирішальника чужих доль, везуть на показ, мов породистого песика до не менш породистої сучечки.

— Вони мене дуже просили, щоб я тебе вженив, — пояснював стрийко. — Скільки можна волочитися?

— Мені достатньо й одного разу.

— Ні, життя на цьому не закінчилося. Тобі треба заможну дівку з хатою. І всі проблеми відразу відпадуть.

Дорогою я пробував виборсатися зі стрийкових сітей.

— Ти так мене хочеш оженити, а сам так ніколи й не оженився.

— Що ти рівняєш? Знаєш, у які я часи жив? Уся моя молодість минула на війні і в лісі.

— А по війні?

— Що значить по війні? Для мене війна скінчилася щойно в 53-тому, коли здох Сталін. Я мав тоді тридцять три, як Ісус.

— То куди ми ідемо?

— Є такий пан Базьо, він має багатющу картотеку панночок на виданні і, ясна річ, женихів. Підемо до нього. Він ще й адвокат. Йому за вісімдесят, але дасть фори молодому.

На ту пору я вже втомився боротися за хату й опустив руки. Адвокат, до якого я звернувся з самого початку, казав, що справа безнадійна, треба було раніше думати й оформляти все правильно, а не сподіватися на чиюсь чесність і порядність.

Пан Базьо мешкав у старому будинку недалеко від центру. Це був жвавий сухорлявий дідок, переповнений енергії. Для стрийка обіцяв зробити любе.

— Я теж вам скажу, що справа ця має тільки один рішенець — поділ будинку, — потішив мене він. — Від цього ніде не подітися. Але... але є питання: коли це станеться?! Як скоро?! Адже вам хочеться, щоб це трапилося якомога пізніше. Так? — я кивнув. — То я вам скажу, що один такий спір про поділ будинку я тягнув цілих дев’ять років і тягнув би й далі, якби сторонам терпець не урвався й вони не підписали мирову. Бо аби-сте розуміли, поділ будинку — то є марудна справа. Яке б рішення не було, ніхто ним задоволений не буде. Але допустімо, що будинок поділений. І що? Земельна ділянка належить вам. Отже, та сторона мусить хіба літати, щоб дістатися будинку, бо земля не поділена. Продати теж не можуть. Ага. Тоді вони подають на поділ земельної ділянки. А це судова тяганина ще на кілька років. А до тієї пори або ви з дупи вилізете й станете заможнішим, аби відкупитися, або тестьова ґеґне, або те й друге, вам на радість. Як у тій казці, де хитрун обіцяв султанові навчити віслюка людської мови, а натомість просто тягнув час, пояснюючи, що рано чи пізно або султан помре, або віслюк.

Мені сподобався його бойовий газард. Він уже готовий був кинутися до бою. А в мене іншого виходу й нема. Опісля він поліз у свою картотеку, а це ціла шафа з шухлядками. На шухлядках промовисті наліпки: «Удовиці з дитиною». «Удовиці без дитини». «Розлучені жінки без дитини». «Розлучені жінки з дитиною». Дівчата на виданні мають кілька шухлядок: а) з родичами в Канаді й Америці; б) з хатою; в) з машиною; г) з хатою і машиною; ґ) з родичами за кордоном, хатою і машиною. І так само були покласифіковані парубки.

— Що ми потребуємо? — запитав пан Базьо й поглянув на стрийка, який тут виразно грав першу скрипку. — Багата удовиця — то, я вам вповім, дуже вигідна партія, бо по небіжчикові залишається чимало всякого добра.

— Не, — сказав стрийко. — Удовиця то вже сформована персона зі своїми звичками й мухами. Доведеться довго пристосовуватися, притиратися. То не для нього. Тим більше, якщо з дитиною. Брати на себе відповідальність за виховання чужої дитини? То дуже відповідальна справа. Або й розлучена з дитиною. Це ще гірше, бо є батько дитини, який буде приходити у визначені дні й псувати настрій. А потім та