Фройд би плакав - Ірена Ігорівна Карпа
– Не думаю.
– Ну, менше з тим. іншому, коротше, скоро тапки. Він сидів на якихось потужних колесах і, здається, ширявся. На додачу до всіх життєвих невдач тих двох поців, у них іще й були жінки та діти в Україні. Одна в Черкасах спускала останні копійки на дешеві наркотики (та бо що ще робити в Черкасах сиротині?), а друга працювала в якійсь задрипаній школі міста Надвірна задрипаною вчителькою задрипаної англійської.
– Так чого ж вони не їхали до своїх дружин, так тупо просиджуючи без діла? – логічне запитав Франк
– Ех, – зітхнула Марла, – я й сама про це питала. Знаєш, що сказав той, у котрого вчителька англійської? Сказав: «Поперше, ми не якісь василі із Західної України, щоби тут рабатягами бути, а по-друге, моя жінка привикла жити з шиком. Мені треба як мінімум двадцять штук баксов, шоби до неї чіста нормальна вернутися…» Отакі вони – захланні вчительки англійської, – сумно резюмувала Марла.
– Ну і що ж потім?
– А потім вони таки звалили. Придумали якось прив'язатися ковдрами до дна фур, що ідуть через Ла-Манш. Спершу їх попалили прикордонники – шкода, що не встрелили – то та погань іще разок до Наді повернулася (я, дурепа, сама їм двері відчинила, думала, що вікна повибивають), посушила джинси феном, загадила квартиру і, вкравши ще трохи грошей, відійшла з миром, ледь мене на останок не вбивши за те, що я спитала, чи не були б ви такі люб'язні to give me money back. А поміж тим, поки їх прикордонники шмонали, ми таку вечірищу бехнули в Надьки – гашишем хоч шпари у вікнах затикай, якби, звичайно, холодно було…
3. Сніданок над Андамановим морем.
– Бачиш, Марло, над Тибетом сходить сонце? – показував Х'ялмар на слабкі просвітки в ілюмінаторі.
– Гм, як символічно й гарно… – сонно тулилася до коханого Марла, – а це точно Тибет?
– Думаю, точно… Зараз треба карту глянути. – Х'ялмар заходився перемикати канали борт-передавача літака Сінгапурських авіаліній, аж поки на моніторчику не з'явилося рухоме зображення літачка на фізичній карті місцевості.
– Упс, це не сонце було, а місяць, – засміявся Х'ялмар, ще раз глипнувши у віконце.
– Ну, знову ж символічно – летимо ж бо ми до мусульманської країни. М-да, там уже не помастурбуєш подрузі в салоні літака.
– І міньєтом друга не розважиш, – підтримав Х'ялмар, – і не спитає тебе стюард, коректно відвертаючи погляд від живої ковдри у тебе на колінах: «Може, вам іще один гамбургер, сер?»
Марла сміялася, їй було добре, цікаво і страшнувато. З низького старту вона вирушала на довгий (як сподівалася) забіг принципово нового життя. В іншій півкулі, з іншими людьми, з одним чоловіком. Життя, що починалося з перфектного азійського сніданку, поданого найгарнішою на світі стюардесою в небі над Андамановим морем, щонайменше обіцяло бути несхожим на все, що відбувалося доти.
– Жодних тобі більше гетто – паризьких чи київських, жодних ненависних запонтованих пик псевдо-шоу-бізнесу, жодних істеричних мальчиків і закомплексованих дєвочок… Все.
– Все?
– Все. Хоча хто зна напевно…
4. Коли ж прийде Мусім Ґуґур [2]?
«Якщо не допомагає грип, треба спати, – думалося Марлі, – тобто, якщо не допомагає сон, треба писати. Може, випишеться увесь грип. Випишеться з мого організму, як із лікарні…» і вона заходилася писати всі абетки, які знала, у прямому та зворотньому порядку, а відтак лише кожен четвертий знак кожної з них, потім кожен третій і т.д. Ніякої особливої системи вона в цьому не шукала, ніяких повідомлень не очікувала, їй було достатньо вже того незавершеного, що прийшло було з трьох останніх снів:
рrо соіnumratem
за гріхи наші
in everywhere the crowds of people,
щоб зробитися Пошуковувачкою, але Марла сильно лінувалася. Все було настільки впадлу, що вона навіть не полізла в інтернет з'ясувати значення слова соіnum, якщо таке в латині й існувало. Відмазки були різнотипні: «В мене грип. Чи малярія. Хто зна. Вмираю я, карочє», «Я не можу спати. Тому, закономірно, не можу бачити снів. А як я можу з них читати, якщо я їх не бачу? А бачити я ніц не можу, бо забагато чую. А те, що я чую – звичайнісіньке собі тупотіння щурів на горищі. Бігають, як коні. Та ще й ці ящірки верещать незгірше канарейок…»
І справді мало яка істота на острові Ява могла жити, не продукуючи постійного шуму. До прикладу, коли український півень в українському селі кукурікає, розганяючи нечисту силу, десь аж перед світанням, то півень-тубілець лементує всеньку ніч, з інтервалом довжиною в 40 секунд, сходячи на неприємний занижений фальш в кінці кожного вереску. З іншого кінця блоку (так у Джокджакарті позначаються будинки: «205, блок С») фід-беком відгукується інший півень, а потім все це ставиться на луп. Тривалість лупу – 24 години.
Марла вже двадцятий раз уявляла Собі, як вона повільно виходить на вулицю, повільно наближається до голосистого дива і повільно повертає йому голову на повний оберт за годинниковою стрілкою.
– Як ти думаєш, – питала вона в сонного й спітнілого Х'ял-мара, – скільки сусіди захочуть грошей, щоби зварити мені півня?
– Не знаю, – мляво відповідав Х'ялмар, – певно, багато. Кури, що тут готуються в їжу – бройлерні, два тижні пожили – і в зупу, а ті, що гуляють на вулиці – довгожителі. і коштуватимуть вони більше, і худі вони, як…
– Як ровери.
– Що?
– Ну, ми так в Україні кажемо.
– А, ну хай буде, як ровери. Давай закриємо вікно – тихіше буде.
– Ага, точно. Особливо, коли здохнемо від задухи. Тихо буде, як в могилі. Тільки без «як».
8—
– Я от думаю, – відірвався наступного дня від свого недописаного СV Х'ялмар, – чи не написати мені статтю про Дубаї для «Кореспондента»?
– Ну, напиши… – знизала плечима Марла, – а як не маєш доста часу, я можу за тебе написати.
– О, до речі. Я тобі розповідав про мою знайому журналістку, що працювала у Сьєрра-Леоне? Там кілька років поспіль ішла громадянська війна. Повстанці вривалися в села, відрізали людям руки-ноги, ґвалтували жінок. А потім уклали мирний договір, почалися вибори до влади. Один із колишніх повстанців теж балотувався собі, і приїхав був агітувати виборців в одне із сіл, що в них колись порозважався. А люди його раз – і впізнали.
