Нічний потяг - Людмила Петрівна Іванцова

котилося, як котилося… І тут тато зірвався – підскочив, вхопив його за барки, термосив і сварився, кричав на нього і на мене, обзивав обох останніми словами з військової лексики так, ніби вже нічого було йому втрачати. Художник ледве стояв на ногах і не міг чинити спротиву, а я мов скам’яніла, бо ніколи за життя не бачила батька в такому відчайдушному гніві…

«На що?! На кого ти витрачаєш своє життя?! – кричав він. – Невже оцей дармоїд тобі дорожчий за рідну дитину?! За нас із матір’ю?! Та отямся! Ти знаєш, скільки сліз пролила твоя донька за останні місяці?! А мати?! А мені як із цим жити, знаючи, що моя дитина – алкоголічка, влаштувала у себе в хаті притон і котиться в прірву?»

Він ухопив художника і з силою, якої я не очікувала у літньому мужчині, викинув його з хати. Зачинив за ним двері й обернувся до мене. Певне, хотів іще щось говорити, але раптом побілів, закашлявся, вхопився рукою за груди і, як мішок, осів на табуретик для взування, що стояв біля дверей.

Жінка мовчала, ніби прокручуючи в пам’яті кадри з минулого, а я вже не наважувалася перебивати її думки дурними питаннями.

– Його ледве врятували. Це був інфаркт. Не буду перевантажувати вас особливостями спілкування лікарів зі «швидкої» з нетверезими родичами хворого, подробицями побуту наших лікарень та всяким таким… Я і так вже забрала у вас навіщось купу часу… Сама не розумію, чому мене понесло все це вам розповідати… Але… Але з того дня, як бачите, я алкоголю не вживаю взагалі. Не можу сказати, що це було просто, але, мабуть, стрес у мене тоді був неймовірний, та ще й помножений на почуття провини, зате все сказане батьком до того, як він втратив свідомість, до мене нарешті дійшло… Я й досі не можу собі пробачити, що тато через мене пережив клінічну смерть, операцію, міг взагалі не вижити… Що дитина моя бачила мене такою нікчемою… Що я сама настільки не вірила в себе і так панічно боялася майбутнього, коли… Не знаю, що б зі мною було далі, якби не той жахливий вечір у мене вдома і не та жахлива ніч у лікарні в очікуванні вироку лікарів…

Ось, власне, і вся історія, чому я відмовилася від вашої пропозиції! – Жінка широко і щиро посміхнулась і відкинула з лоба пасмо шикарного волосся. – Донька повернулася додому, минуло вже три роки, батьки живі, я працюю в приватній картинній галереї, консультую покупців, допомагаю господині відбирати предмети мистецтва для експозиції, а ще на вихідних даю уроки живопису, проводжу майстер-класи для дітей та дорослих, які мріяли спробувати себе в живописі, але досі не наважувалися. Життя триває.

Я полегшено зітхнула і посміхнулася їй.

– Ви – сильна жінка. Чула такий вислів: «Не важливо, скільки разів ти падав, важливо – скільки ти піднімався!»

– Дякую.

– А можна у вас щось спитати? – не втрималась я.

– Про колишнього чоловіка? – посміхнулась самими очима Ярина.

– Ні! Бог йому суддя! – махнула рукою я. – Хотіла спитати, якщо можна, куди ви зараз їдете? Я-то у відрядження, а ви? Хоча, якщо вважаєте моє питання некоректним, облиште. Вибачте.

– Та ні. Чому ж? Ми з вами обидві їдемо в одному напрямку – до Феодосії! Правда, березень місяць – то ще далеко не сезон, але… В мене свій інтерес. Я багато років мріяла повернутися туди – в музей Айвазовського… Я була там ще дитиною, потім у студентські роки. І відтоді ніби частинка моєї душі блукає десь там залами музею і кличе мене, як це не патетично це звучить, – розвела руками жінка.

– Мрії мають здійснюватися! – підбила я підсумок.

– Для початку їх треба мати, ці мрії… Мабуть, вони разом з іншим, дорогим для тебе, теж є тими ниточками, які тримають на цьому світі.

Потяг стишив хід і йшов містом прямо вздовж моря, яке виднілося у вікнах з лівого боку. І, мабуть, усі пасажири, крім Ярини, дивилися ліворуч на сіро-блакитну воду Чорного моря, в якій тремтливо віддзеркалювалися хмари. А моя сусідка по купе, ніби зачарована, дивилася праворуч, точно знаючи, що саме вона хоче побачити. А мені тієї миті подумалося, як важливо точно знати, чого ти хочеш…