Honey, ротвейлер Божий - Василь Базів
І цей апофеоз усепоглинаючої симфонії взаємин із Братом моїм меншим відкрив для мене такі висоти моральної краси і таку глибінь божественного океану, що аж здригаєшся від однієї в’їдливої гадки, що цього блаженства могло б не бути. Бо між людьми цього не буває.
Якщо комусь можуть видатися надто претензійними мої конотації, чи навіть образливими для нас, людей, то смію зауважити, що я не перший, хто дозволяв собі відчай самобичування. Бо цей пізнавальний мазохізм переслідує мету все-таки не приниження, а якраз навпаки, як заклик до активізації моральної потенції, як заклик не опускатися так часто туди, де уже важко розгледіти нашу хвалену богоподібність.
Хрестоматійною уже впродовж століть стало справді сповідальне зізнання письменниці часів Богдана Хмельницького, француженки, на честь якої названо кратер на Венері, мадам де Севеньє: «Що більше я пізнаю людей, то більше я люблю собак».
Невідомий поет підхопив цю гірку правду:
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нравятся собаки.
Они честней, они добрей,
По пустякам не лезут в драки.
Не лгут, не пьют, не предают,
Не обижают так беспечно,
И в душу ядом не плюют,
И понимают всё, конечно.
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нравятся собаки.
Они как друг с тобой везде
Пойдут, не пятясь, точно раки.
Разборчивые их глаза
Не побегут за первым встречным,
И даже если «против» – «за»,
И понимают всё, конечно.
Чем больше узнаю людей,
Тем больше нежности к собакам
Различных видов и мастей,
Бесхвостым, стриженым, лохматым,
Что платят за добро добром
И в дружбу верят бесконечно,
Не треплют длинным языком
И понимают всё, конечно.
Мне невдомек, в конце концов,
За что в ругательной атаке
Друг другу тычем мы в лицо,
Мол, дескать, злые, как собаки.
Нам до таких еще расти,
Чтоб вровень стать с их благородством,
А им вовек не доползти
До человеческого скотства.
Дні, які мають перевернути твоє життя і пустити тебе в одну мить стрімголов із краю прірви до несусвітнього дна душевного болю, такі дні, неначе вибачаючись перед тобою, зранку бувають дуже лагідними. Добрими. Неначе гладять тебе по голівці, на яку насувається така невідворотна у всій її невблаганності біда. Адже нема серед нас такого, хто би сказав, що він знає, чим завершиться цей черговий акорд нашого життя, яким є кожен прожитий день у симфонії нашого Життя.
Хоча передчуття… Я повернувся із Міжнародного конгресу глобального розвитку у Нью-Йорку. Якщо життя міряти тим, що ти маєш пізнати протягом цих кількох декад земної мандрівки, то ці Загальні Збори глобального Розуму були вершинною подією мого життя. Якщо врахувати, що я є апологетом культу Розуму, а тут – його найвищий прояв у живій плоті наймудріших із людей. Можна собі уявити, у якому стані я повернувся додому. Неначе опустився на землю з небес, куди мене занесла невсипуща письменницька пізнавальна жага. Там я почув у транскрипції наукової аргументації власні прозріння, що ми, люди, стоїмо на порозі потрясінь, які бувають на планеті навіть не у масштабі століть, а мільйонів і мільярдів літ. 70 відсотків людей, яких ми називаємо вченими, живуть на планеті саме зараз, і 70 відсотків із них живуть в одній країні, яка ядром своєї національної стратегії обрала Інтелект, що дав змогу Сполученим Штатам вивершитися над людством, як цього не було ніколи у вселюдській історії.
То була чергова наша розлука, яких траплялося небагато. На пальцях перелічити. Тільки не такі вже й численні зарубіжні поїздки, у які я його не міг брати із собою.
А вдома, обов’язково – завжди і всюди – разом! Я – за кермом, а він – у віп-ложі ззаду, з якої Ханни попросту впивався краєвидами.
Протягом шести-семи годин, приміром, із Києва до Львова він міг жодного разу не відірватися від вікна. Милувався. Як він любив цей світ, у який потрапив. Адже 99 відсотків щастя – це просто жити. Дихати на повні груди, ходити власними ногами, бачити цей найкрасивіший зі світів, якому немає рівних за вродою на 500 мільярдах планет тільки нашої невеличкої Галактики.
Хоча, мені здавалося, що, на відміну від нас, вони тривалості часу, який є єдиним вимірником життя, не відчувають. З роками біологічна матерія, з якої вони, як і ми, зроблені, може дошкуляти, але вони, мені здається, у їхній пізнавальній гостроті сприйняття світу ніколи не бувають ситими.
За єдиним винятком – коли йдеться про розлуку, про розрив із тією людиною, з якою вони зливаються любовними узами. Через мить після того, як за нами зачиняються двері, вони там, наодинці, сприймають втрату видимого контакту так, наче це сталося не секунду тому, а сторіччя.
Тому зустріч знову через кілька годин робочого дня для них – це неначе зустріч після кількох сторіч.
Як вони зустрічають нас! То не біда, що вони не викрикують громогласних словесних овацій, але, як дотепно зауважив М. Істман, «песики теж сміються, тільки вони сміються хвостами».
Ми так не вміємо радіти побаченню один з одним навіть через літа. А не години. Якби мені належало поділитися земним досвідом – назвати якнайглибше вираження радості живої істоти, то це, безумовно, була б їхня радість зустрічі з нами. Ну просто позаздрити можна їм. Радіти ТА К нам не дано.
У нас цей, напевно, головний рецептор світосприйняття – радість – незрівнянно тупіший, ніж у них. Хоча медики виміряли науково достеменно такий рецептор, як нюх, який у них у сотні разів досконаліший. Але коли відчуття запаху – властивість тіла – у них довершеніше, ніж у нас, то відчуття радості – властивість душі – виявляється, на порядки краща, ніж наша.
Кожну мою закордонну поїздку він страждав у чеканнях. Очевидно, у них не тільки різко збільшений масштаб Часу, а й Простору – також. Він страждав не лише від того, що мене нема, а тому, що я далеко. Ступінь мук від розлук був прямо пропорційний відстані розлучених душ.
За законами душевного маятника крайня точка смутку – така ж віддалена від рівноваги, як і крайня точка радості. Як вони сумують – боляче дивитися на це, бо ми так не можемо. Чи перевага ця наша уже цього разу над ними, якщо ми на це не здатні, бо смуток – це біль, і порадіймо, що нам його уділено менше, ніж їм.
Із телефонних донесень із київської квартири у Лінкольн-центр на Манхеттені я знав, що він не відходить від вхідних дверей і чекає. Візуально видно, що цього разу, як ніколи, муки ці нестерпні.
Але
