Не плач, кохана! - Нік Ремені

Але його золоті деньки пішли в минуле, коли нагрянула міліція. Чмо настільки впевнився в собі, що не хотів ділитися з ментами. Ті і запроторили його за ґрати.

У таборі Чмо перетворився на скелет. Його мучить постійний голод. Цілу добу його думки зайняті одним: як наситити ненаситний живіт.

Зайшли в барак. В ніс вдарили різкі запахи мокрих онуч, диму, хвої і ще чогось застояного, не дуже приємного, але такого звичного. Чмо насадив на рівну дерев'яну гілку кілька тушок птахів, не обскуб їх заздалегідь і не по потрошив.

Відкрив топку. Сунув туди. З груби повалив дим.

— Чмо ненаситне. Закрий двері, — невдоволено обернувся до нього Молдаван. — Мало отримав? Ще хочеш?

«Чекай, закрию», — думає Чмо, але прикриває двері, залишивши маленьку щілину. Пам'ятає, що сьогодні він вже отримав від Миші, що вони мало не побилися через Трубу.

Ми з Чубом відходимо до нар. Розмову заводить Чуб, як завжди, про МТС. Як вони дружно з хлопцями жили, як їх чекали в господарствах. Виклавши все про МТС, Чуб переводить розмову на іншу, найбільш близьку йому тему: про своє звільнення і приїзд дружини.

Через кілька місяців у Івана закінчується строк, який йому визначив суд для відбування покарання. Але навіть відбувши його, він не зможе повернутися додому. Його не пускають далі Уралу. У нього це не вкладається в голові: що це за порядки такі.

— Я сумлінно відмантулив свій строк. І тепер хочу на Батьківщину, в Миргород, де народився і виріс, де мав улюблену роботу, будинок, дружину і дітей. У мене все було. Тепер у мене все це хочуть забрати. За яким правом? — дивується він. — Тільки тому, що треба піднімати Сибір?!

— Кинь панікувати, тут теж можна жити. Не тільки в Україні, — намагається заспокоїти його Окуджава.

— Я ненавиджу ці дикі краї, куди мене хочуть насильно загнати. Якщо тобі чи комусь іншому подобається Сибір, живи, я нічого не маю проти. Але у мене інша розкладка. Там, в Україні, у мене житло, сім'я і робота. Навіщо мені Сибір?!

— Не піднімай марно пір'я. За тебе вже все давно вирішили, — пояснює Окуджава. — Про Миргород ти тільки можеш помріяти.

— Не знаю, кому дано право зіпсувати мені все життя? Хотів би я подивитися цій людині в очі, — не заспокоюється Чуб.

— Не панікуй, — знову заспокоює його Окуджава. — Приїде до тебе твоя Іришка. Знайдете роботу, обзаведетеся знайомими. Вас звідси не виженеш. У нас повно українців. Іноді мені здається, що їх більше, ніж росіян.

Я згадую розмови своїх батьків і знайомих, що споконвіку українців насильно відправляли освоювати дикий Сибір. Знаходилися і такі буйні голови, які в гонитві за землею кидали насиджені теплі місця і цілими сім'ями виїжджали за Урал.

Я, як і Іван, не дочекаюся закінчення свого строку відбування покарання. Ніякі сили не втримають мене в цьому суворому неосяжному краю. Благо, на відміну від Івана, мені дозволяють виїжджати за Урал і селитися на батьківщині. Але те, що багатьох із нас не випускають за Урал, викликає у мене справедливе обурення:

— Нас багато, нас неможливо, як татар, завантажити у товарні вагони і вивезти освоювати дику територію. Вагонів не вистачить, — кажу, — от вони й шукають різні приводи, щоб домогтися свого.

— Діло кажеш, — зрадів Чуб, — нехай Окуджава і йому подібні освоюють цю територію. Про наші рідні території теж треба дбати.

Чуб з дня на день чекає дружину Іришку. З далекого Миргорода, що на Полтавщині, за Урал, у Західний Сибір. Уява йому малює жахливі картини. Всі вони пов'язані з морозами.

— Коли вони перестануть?! — бідкається Іван.

— Це ж тобі не Миргород, не Полтава, не Суми. У нас, мабуть, скоро потечуть струмки, — роблю свої припущення я.

— Побоїться Іришка сюди їхати, — точить черв'як сумніву душу Івана. — Візьме, і не поїде. Тоді хоч вішайся.

— Ти ж мужик, — не заспокоюється Окуджава. — Не рівня їй, дружини декабристів кинули все і приїхали слідом за своїми мужиками.

— Покарання визначили для мене. Я не хочу влаштовувати каторгу для своїх рідних. Якщо Іришці сподобається тут, будемо жити, не сподобається — змушувати не буду.

— У мене спробувала б не приїхати: як глава сім'ї сказав, так і баста. У мене розмова коротка, — каже Окуджава. — Моя мій принцип знає: куди голка, туди й нитка.

— У мене інші принципи, — доводить своє Чуб.

— Розбестив ти її, — не заспокоюється Окуджава. — Світ клином на Миргороді не зійшовся. І тут люди живуть.

— Якщо погодиться Іришка, ми тут дружно заживемо. Нас не злякають тріскучі морози. Я сяду на трактор, Іра буде вчити дітей.

Поки ми з Чубом розмовляємо, Чмо закінчує приготування дичини. В бараці з'являється різкий запах горілого пір'я.

— Ще цього не вистачало, — обурюється Молдаван.

Чмо кладе тушки в алюмінієву миску. В очікуванні, поки вони трохи охолонуть, смачно прицмокує товстими губами.

— Дичина! — вимовляє задоволено.

Він бере обгорілу тушку горобця, не пережовуючи, відправляє в рот. Навіть голодний організм її не сприймає. Чмо робить кілька інтуїтивних рухів і відригує птицю назад.

Іван, який розповідав про Іришку і мимоволі спостерігав за любителем дичини, несподівано перервав розповідь, що сили помчав до параші.