Жуль - Дідьє ван Ковелер

Єдиний недолік цього житла — щоденна шарпанина поверхом вище, де розташовуються апартаменти Кумби, відчинені з шостої до восьмої ранку і з п’ятої до сьомої вечора. Клієнти Кумби — переважно високопосадовці та менеджери найвищої ланки, які прагнуть хоч на мить втекти від відповідальності; вони приходять або до початку роботи, або перед поверненням додому. Кумба спеціалізується на садо-мазо — на прохання клієнтів вона їх прив’язує, шмагає й лупцює; інші мешканці терплять її винятково через шляхетність «пацієнтів» (так Кумба називає своїх відвідувачів) — адже вона єдина, хто в змозі вчасно оплачувати житло та внести в профспілку аванс, коли наш старенький будиночок дає нову тріщину.

По завершенні робочого дня Кумба іноді заходить до мене на омлет. Ця рослава гладка чорношкіра диктує мені листи до Малі, а дякує дружньою дрочкою, відкладаючи вбік звичніші для неї знаряддя праці. Зрештою, вона — єдина, хто мене розуміє. Йогурти, підключені до електроенцефалографа, викликають у неї тільки повагу. Еге ж, адже в мене є кілька дипломів — певно, я знаю, що роблю. Бувають чоловіки, які щось шепочуть на вухо коням — я ж дослухаюсь до йогуртів. Кумба намагається зрозуміти кожного.

Коли я розповів їй про Алісу, вона перехрестилася.

— Бідосю! Хіба не знаєш? Якщо трахнеш сліпу, то запалиш світло, яке вже не матимеш права гасити! Як тобі це?!

«Як-то-бі-це» щоразу горланиться, мов Божий присуд, на адресу поштаря, незаможних клієнтів та сусідських дітлахів, яким Кумба викручує вуха, репетуючи так, що бідахи глухнуть; мені цей вислів було адресовано вперше. Проте Кумба миттю заспокоїлася, розсміялася, потріпала мене за волосся та вийняла колоду карт.

— Вона знову з’явиться там, де явилась тобі уперше! — врешті-решт прорекла чорношкіра гадалка після довгої низки трефи, що вочевидь її не порадували.

Ось я й вирішив, що один із рейсів «Ніцца — Париж» таки приведе Алісу до прилавка з тістечками; однак у шиї болить уже третій тиждень — вона про мене напевно забула. Хіба що повернулась у вівторок — мій вихідний день. Та коли я зауважую Кумбі, що вже не побачу прекрасної сліпої, вона закликає мене до спокою.

— Я тобі сто разів казала — Боженька зневірених не любить!

Залежно від дня наші богословські дискусії спусто­шують або дратують мене. Що ж до релігії, то тут названа мати залишила мені вибір. У романі, виблювавши свій перший халяльний біфштекс, я з власної волі хрещуся в церкві Святого Іоанна на Монмартрі — це парафія авторки. У дійсності, хоч я й уважно прочитав Біблію і Коран, усе ж перевагу віддавав Жулеві Верну та Александру Дюма. Вегетаріанцем я став через захоплення біологією, а до буддизму наблизився через вивчення філософії Тріна Сюана Тхуана — мого вчителя з астрофізики.

— Не забувай, що звешся «Смітником»! Достоту як президент Гуфует-Буані, ім’я якого означало «патолоч»! Це відлякує злих духів і дарує успіх! Адже насправді ти щасливчик, навіть якщо... Бо навіть якщо!

Я погоджуюсь, киваючи головою. «Навіть-якщо» — таким новим іменем вона наділяє мене, і воно мені до лиця. За зовнішністю злостивої буркотухи приховується добра фея. П’ять місяців тому, повертаючись із пекарні з порожніми кишенями — як завжди після реєстрації моїх задумів, коли їх забагато, — на сходах я зіткнувся з черговим відшмаганим (він прийшов раненько, на 7:30); довготелесий лисань присоромлено спускався, не відриваючи погляду від килимка.

— Даруйте за шум, — басом вибачився він, поки я скреготав ключем у дверях. — Кумба розповіла про ваші комунікативні здібності та глибоку обізнаність у галузі молочних продуктів. Якщо це вас зацікавить, то в аеропорту «Орлі-Східний» відкрилася вакансія продавця. Підходьте до крамниці «Ладюре», скажіть, що ви з відділу кадрів групи «Гольдер», і запитайте начальника — а я його попереджу.

Ось так — хай там що скажуть у центрі зайнятості — повія з Малі допомогла отримати найкращу пропозицію з працевлаштування на французькому ринку, на яку нині може розраховувати сорокарічний інженер.

*

Перевага зустрічей без зобов’язань — це те, що за собою вони залишають хіба приємну тугу. Я вже був зважився перенести Алісу Ґальєн до архіву згадок, аж раптом, вранці однієї п’ятниці, о 8:10, коли я вже завершував розкладати товар на прилавку, позаду почувся знайомий гавкіт. Я не встиг обернутися — смухате тіло кинулося на мене, і я поточився, перекинувши диліжанс із тістечками.

Я приголомшена. Хто б міг подумати, що найдивовижніша подія в житті може обернутися на глибокий душевний занепад?!

Усе починалося, мов здійснення давньої мрії. Заспокійливі радощі тата в аеропорту. Поїздка його новим джипом, що має підвіску набагато кращу, ніж попередній. Обід на терасі шале, сповненого спогадів, серед яких переважали спуски схилами Вальберґа, де я буваю переважно взимку. Залізобетонна впевненість доктора Пйоля — колишнього маминого залицяльника. Облаштування у палаті університетського шпиталю, де я весь час відчувала доторки сонця до шкіри. А найбільше — спокій Жуля, що знав: білі халати довкола мене для нього означають одне — відпустку. Це було важливим етапом його дресури, намертво закарбованим у свідомості відповідального пса-охоронця. Він умів передавати обов’язки. Я потрапила до добрих рук, поводилася слухняно, лежала у ліжку — тож він міг разом із татом та його новою подружкою повіятися на купання на пляжах Кань-сюр-Мер та скелястих урвищ річки Чан; а мною тимчасом опікувалися білі халати.

Операція пройшла найкращим чином. Жодного болю, жодної побічної дії. Того ж вечора я могла розрізняти рухливі форми. А о шостій ранку медсестра прибігла на мої зойки. Запинаючись, зарюмсана, я кричала, що стіна навпроти — бежева, а на прямокутній картині зображено коня на смерканні, і що кінь — рудий, рудий, рудий!.. Цілий потік інформації, стримати який було неможливо, вилився у нервовий зрив. Транквілізатори помалу повернули щастя, яке насправді переповнювало мене, і життя знову набуло барв, яких — у рік, коли здавала іспит на бакалавра — мене позбавив сплеск кислоти.

Однак справжнє страхіття почалося наступного дня. Результати аналізів та досліджень показали значне просування вперед — як щодо зору, так і щодо психологічного стану, — тож доктор Пйоль вирішив виписати мене, незважаючи навіть на піщинки, які з’являлися в полі зору, коли я забувала вдягнути темні окуляри. На стоянці шпиталю тато бавився з Жулем. Коли тато побачив мене, то зробив річ, яка мене вразила: кинув м’ячик мені, а не псові. І я схопила іграшку на льоту. Тато радо стрибнув мені на шию. А Жуль сторопів. Я дивилась йому просто в очі, усмішка закам’яніла на моєму обличчі. Я опустилася перед собакою на коліна.

— О, мій любий песику, який ти прекрасний! У тисячу разів прекрасніший, ніж я уявляла...

Але