Петлюра. Боротьба - Максим Анатолійович Бутченко

трохи розгубленими очима. У кутиках рота збирається слина, коли він говорить. І говорити він любить грубими, обшарпаними словами, перестрибуючи з однієї теми на іншу, крякаючи, і складається враження, що його треба відправити до лікарні, — громив він гетьмана.

Додати що-небудь чи заперечити ці слова ніхто не бажав.

— І от зараз! У ці смутні часи, сповнені почуття обов’язку, ми повинні виступити проти нього, як виступають проти зарази, що поширюється країною! Пропоную себе на посаду голови Директорії, а Симона Васильовича Головним отаманом. Що скажете? — Володимир Кирилович окинув поглядом присутніх, а потім погладив невелику акуратну борідку.

Зібрання застигло. Шаповал знову підняв руку, щоб заявити про свою позицію, але раптом, — неочікувано для всіх присутніх, однак цілком у згоді з виром, який забурував у душі Петлюри, — він підвівся, долаючи опір повітря, наче плавець проти течії, — і тоді не лишилося жодних інших слів, котрі могли бути сказані в цей пізній час. Тому Симон Васильович глухо, ніби в колодязь, вимовив лише одну фразу; і цей довгий, протяжний звук перетворився на птаха, що бився крилами об дерев’яну стелю:

— Іншого шляху, крім повстання, у нас немає.

Розділ 2

— Симоне — Зилоте! Симоне — Зилоте! — лунало в тьмяній емульсії вечірньої вулиці. Там, у товщі повітря, в непроглядній сірій глибині було чутно людський голос. У цей час мало хто ходитиме темними полтавськими провулками. На початку двадцятого століття кожен державний чин, який приїздив до Полтави, особливо якщо він з Петербурга, йшов спочатку на Круглу площу, до монумента «слави російської зброї». Товстий шпиль монумента був схожий на відрубаний хобот вимерлої тварини. Щоразу до пам’ятника приходили чиновники російської імперії, щоб упевнитися у власній величі. Ця велич самодержавства впливала на них заспокійливо, адже полтавці всі україномовні, зі своїм говором, ніби з часів шведського короля Карла і Мазепи. Це місто, схоже, застигло в часі, хоча надворі 1897 рік; і ніщо не могло зрушити цей давній уклад української колиски… Неподалік від монумента, на вулиці Заміській, лунав голос.

— Симоне — Зилоте! Симоне — Зилоте! — фраза повторювалася знову і знову. Звуки немов хотіли долинути до молодого чоловіка, який плівся у бік свого будинку, замислений, і не звертав уваги на окрики. Легкі швидкі кроки — і поруч із парубком опинився зовсім ще хлопчик років дев’яти. Він підскочив до парубка й легенько смикнув того за широкий рукав сорочки.

— Семене! А це правда, що тебе тепер у семінарії звуть Симоне — Зилоте?

— Правда, — відповів Семен-Симон.

— Ти бач. Тож ти зараз — як той учень Христа?

— Ну напевне.

— Оце чудасія! Ніколи не знав, що мій братик може бути Христовим учнем.

Симон зупинився, потім подивився на свого молодшого брата уважно, начебто вперше побачив. Цього весняного вечора слова, мовлені дитиною, раптом виявилися для нього дивовижними, і глибокий сенс фрази повільно розчинявся у його свідомості.

— Сашку, хіба я став менш близький до тебе?

— Ні, ні, брате.

— Тоді не звертай уваги на те, що говорять люди.

— А чому?

— Тому що людська чутка подібна до каламутної води — на поверхні одне, а в глибині інше.

— Не розумію. Ти так говориш, ніби наш батько…

— Не хвилюйся, Сашку. З тобою я буду завжди іншим.

— Добре, Симоне — Зилоте. Добре.

Хлопчик усміхнувся.

— А знаєш, що про тебе ще хлопці кажуть, Семене?

— Ну що ж?

— Кажуть, що мазепинець!

— Ото так і говорять?

— Так! А мазепинець — це погана людина?

— Ні, ні… Яка ж вона погана? Вона просто інша…

— Чим інша?

— Як тобі пояснити… Малий ти ще… Ось! Мазепинець — це та людина, яка хоче, щоб у неї була родина.

Симон подивився на здивоване обличчя брата, а відтак злегка обійняв його. Він знав — вони залишилися вдвох на вечірній вулиці, й нікого немає, хто б міг розлучити їх — так само як і згуртувати. Тому що їх єднає не лише спорідненість крові, а злиття душ; кожна молекула духу ідентична. Вони — брати по крові, сини батька-міщанина, відомого в місті візника, виявилися такими несхожими на свого батька, як бувають несхожі відблиски одного сонячного променя. Тріпотливе почуття єднало їх. Тремтячі точки в грудях пульсували в унісон. Вони — одне. Дві фігури стояли у провулку, і бліде сяйво місяця лилося на їхні голови…

Симон Васильович розплющив очі. Він прокинувся в казармі січовиків. У приміщенні для офіцерів було тихо. Допізна проходило засідання Національної спілки, а потім усі роз’їхалися. Винниченко подався до Києва шукати союзників проти гетьмана, а іншим було наказано готуватися до наступу. Петлюра лежав на солдатській шинелі; він, хоч і вкривався рваною ковдрою, промерз до кісток, бо ночі стали холодними, а барак погано обігрівався.

Денне світло падало на підлогу: мільйони пилинок кружляли в легкому вальсі. Він згадував дні навчання в Полтаві — наївні, чисті. Хіба він не вірив у вищі сили, хіба не довіряв долю свою Богу? Хіба не жевріло протиріччя в ньому змалечку, коли він спротивився служителям церкви, тому що серце його чинило опір обрядам та умовностям? І тоді, у ті молоді роки, він найдужче мріяв змінити світ, адже жагу великої ідеї в той час можна було порівняти з жагою здоров’я в дні чуми. Петлюра лежав на ліжку, і пам’ять повертала його в рідні полтавські місця, тому що завжди спогади людини пов’язані не з нею, а з усім, що її оточує: будинком, де народився, вулицею, по якій ходив, містом, у якому виріс. Ким він був і чи став