Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

— В нас немає вибору, — повторив Матьє. — Коли ти йдеш до неї?

— Завтра опівночі. Здається, вона приймає тільки вночі. Дивачка, еге ж? Гадаю, вона трохи несповна розуму, та це якраз і добре, через маму. Вдень вона у ґалантерейній крамниці; вона майже не спить. Заходиш через двір, бачиш світло під дверми, значить, вона там.

— Гаразд. — сказав Матьє, — я сам піду туди.

Марсель приголомшено подивилася на нього.

— З глузду з'їхав? Вона вижене тебе геть, прийме за нишпорку з поліції.

— Все одно я піду, — повторив Матьє.

— Але навіщо? Й що ти їй скажеш?

— Я хочу глянути, як там, причому на власні очі. Якщо мені не сподобається, ти туди не підеш. Я не хочу, щоб тебе покалічила якась стара відьма. Скажу, що прийшов від Андре, що в мене є подруга, у якої проблеми, але зараз вона хворіє на ґрип або щось таке.

— А потім? Куди я піду, якщо там нічого не вийде?

— У нас ще є кілька днів, аби розглядітися, правда ж? Піду завтра до Сари, вона таки напевне знає когось. Пам'ятаєш, вона спочатку не хотіла дітей.

Марсель начебто розслабилася, вона погладила його по потилиці.

— Ти такий хороший, мій друже, не знаю до ладу, що ти надумав, та, бачу, щось хочеш зробити для мене; ти, мабуть, ладен і під ножа лягти замість мене, еге ж? — Вона обняла його за шию своїми прегарними руками і додала комічно покірливим тоном:

— Якщо ти попросиш Сару, то, їй-богу, вона тобі нарає якого-небудь жида.

Матьє обняв її, й вона геть розм'якла. Відтак промовила:

— Милий мій, милий мій.

— Зніми сорочку.

Вона послухалася, й він повалив її на ліжко; він пестив її груди. Матьє любив ці великі сторчакуваті пипки з припухлими колами. Марсель зітхала, заплющивши очі, покірна й уся в передчутті. Та повіки її були примружені. Ось-ось повинна була накотитися пристрасть, Матьє вже відчував, як вона лежить на ньому, ніби тепла долоня. І раптом йому подумалося: «Вона вагітна». Він знову сів. У голові його все ще гучала якась пронизлива музика.

— Послухай, Марсель, сьогодні не вийде нічого. Ми надто вже схвильовані обоє. Вибач.

Марсель щось сонно пробурмотіла, тоді раптом підвелася і занурила обидві руки в свої коси.

— Як хочеш, — мовила вона крижаним тоном.

І трохи люб'язніше докинула:

— По суті, ти маєш рацію, ми надто перенервували. Я чекала твоїх пестощів, та підозрювала, що нічого не вийде.

— Шкода! — зітхнув Матьє. — Воно так і сталося, й нам уже нема чого боятися.

— Знаю, та хіба ж цього хотілося. Не знаю, як тобі й сказати, але ти завжди трохи наганяв на мене страху, мій милий.

Матьє підвівся.

— Гаразд. Піду я до тієї старої.

— Ага. І зателефонуєш мені завтра, як там.

— А завтра ввечері ми не побачимося? Так було б простіше.

— Ні, завтра ввечері ніяк. Як хоч, то післязавтра.

Матьє надів сорочку і штани. Тоді поцілував Марсель у вічі.

— Ти не гніваєшся на мене?

— Ти не винен. Це сталося вперше за сім років, тобі нема чого собі дорікати. А я не огидна для тебе?

— Ти з глузду з'їхала.

— Знаєш, часом я сама собі огидна, мені здається, ніби я стала купою якогось їдла.

— Крихітко моя, — ніжно мовив Матьє, — моя маленька бідолашко. За тиждень усе владнаємо, обіцяю тобі.

Він тихо прочинив двері й, тримаючи в руках черевики, вислизнув із кімнати. На сходовому майданчику він озирнувся: Марсель все ще сиділа на ліжку. Вона усміхалася йому, та Матьє здавалося, ніби вона тримає на нього уразу.

* * *

Напруження в очах ущухло, й тепер вони могли вільно рухатися туди-сюди. Марсель вже не дивилася на нього, і йому не треба було стежити за своїм поглядом. У темному вбранні й оповита ніччю, його провинна плоть почувала себе під захистком, потроху до неї знову поверталося тепло і невинність, вона знову оживала під грубим сукном убрання. Мазницю, думав Матьє, треба взяти післязавтра мазницю, як би не забутися про неї? Нарешті він був сам.

Він зупинився, мов поцілений громом: таж неправда, не сам він, Марсель не відпустила його, вона думає про нього, думає: «Мерзотник, він зробив мені це, він забувся в мені, немов дитина, що вробилася у ліжку». Хоч як би він гнав пустельною вулицею, темний, без імени, по самісіньку шию закутаний в одяг, та від цього йому не втекти. Марсель зосталася десь там, позаду, зі своїми лихом і наріканнями, й він її нітрохи не покинув: він теж був у тій рожевій кімнаті, голий і беззахисний перед цією важкою пронизливістю, що бентежила ще дужче, ніж погляд. «Єдиний раз», розлючено промовив він. Півголосом повторив, щоб переконати Марсель: «Один-єдиний раз за сім років!» Марсель не дала себе переконати: вона зосталася в кімнаті й думала про Матьє. Вона засуджувала й ненавиділа його, там у тиші, й це було так нетолерантно. Він не міг захистити себе, не міг навіть затулити долонями свій пах. Для кого ж іще міг би він існувати з отакою силою… Жак з Одеттою сплять; Даніель п'яний або ж напідпитку. Івіш ніколи не думає про відсутніх. Може, Борис… Та свідомість Бориса — це всього лиш крихітна іскра, вона нічого не могла вдіяти супроти цієї шаленої й непорушної тверезости, що чарувала Матьє на відстані. Ніч оповила мороком чи не всі душі: Матьє був наодинці з Марсель. Подружня пара, та й годі.

У Камю світилося. Господар ставив стільці один на другий; служниця чіпляла віконницю до дверної стулки. Матьє штовхнув другу стулку і ввійшов досередини. Йому хотілося, щоб його бачили. Він сперся ліктями на шинквас.

— Добривечір усім.

Господар глянув на нього. Якийсь кондуктор пив перно, насунувши на очі козирок свого кашкета. Свідомості. Свідомості, привітні й неуважні. Кондуктор збив кашкет на потилицю і зиркнув на Матьє. Душа Матьє відпустила його і розчинилася в просторі ночі.

— Кухоль пива.

— Щось рідко ви заходите, — мовив господар.

— Але не тому, що не хочу пити.

— Та й правда, хочеться пить, — устряв кондуктор. — Таке, наче вже літо в розпалі.

Вони замовкли. Матьє був задоволений, тому що подеколи вони зиркали на нього. Він бачив у дзеркалі своє обличчя, бліде і кругле, воно коливалося там, неначе у сріблястому морі: в Камю завжди здавалося, ніби зараз четверта ранку, через це світло, сріблясту