Гілея - Микола Якович Зарудний

— Може б, ви, тату, запитали, чого це до нас Іван Трифонович завітав? — натякнула батькові Одарка, наповнюючи чарки.

— Ага, — вдавано похопився Остап Веремійович, — чого ж це ти, Іване, прийшов?

Іван підвівся з-за столу, обсмикнув, наче гімнастерку, піджака і звернувся до Одарки:

— Прийшов, Одарко Павлівно, просити, щоб Яринка заміж вийшла за мене.

— Іване Трифоновичу! — тоненько вивела Одарка. — Та вона ще ж у нас хати не пересиділа, хай погуляє та...

— Діло житейське, — перебив дочку Поливаний. — Я не проти, але хай Яринка скаже...

Яринка кинула спідлоба сіру ласку на Івана і почала старанно розгладжувати на скатерці невидимі зморшки.

— Все ясно, — сказав Остап Веремійович, — Згодна.

— Чого це ви, тату, за неї розписуєтесь? — вела своє Одарка. — Вона ж і інститута вчительського закінчила, і сама вчить...

— Згодна я, — промовила Яринка.

— Вона згодна, — повторила Одарка, — Але в мене до тебе, Ваню, є вопрос: де ви жити будете, бо, кажуть, засилають тебе кудись у піски... А Яринка наша при школі, на службі.

— Якось буде.. То за ваше здоров’я, — підняв чарку Остап Веремійович.

Випили, тільки Одарка пригубила й скривилася, мовляв, ми до цього не звичні.

— Я, тату, мушу знати, як дочка моя житиме, — розтлумачувала Одарка Іванові, звертаючись до батька. — Завезуть її в ті степи на овечі вигони, та що ж воно за життя?

— Яринка може поки тут залишитися, — непевно сказав Іван.

— Іван буде приїздити, — посміливішала Ярина.

— На таке моєї згоди нема, — запишалася Одарка. — Чоловік буде наче командировочний. Якщо, Іване, тут залишишся, то хай вам бог помагає, а якщо, поїдеш, то...

— Я мушу їхати, Одарко Павлівно, — розвів руками Іван.

— То ми почекаємо, — відповіла Одарка. — А буде переміна, то скажеш... Пийте, пийте...

Остап Веремійович насупився:

— То за що ж тоді пити? Хай би побралися, а там видно було б.

— Нічого, тату, не видно, і вона мені ще хати не пересиділа, я вже казала.

Іван сподівався, що зараз щось скаже Ярина, але вона мовчала, опустивши очі, тільки здригалися інколи її бровенята.

— Тоді вибачайте, Одарко Павлівно, — Іван встав з-за столу.

— Ходи здоровий, — Одарка не затримувала гостя. — Вибачай, Іване Трифоновичу, але я не хочу, щоб моя дочка солом’яною вдовою по світі никала.

Іван вийшов з хати, за ним вибігла Ярина.

* * *

Данило зупинив трактора біля свого подвір’я, вимкнув мотор, але «універсал» ще довго кашляв і дзеленчав.

— От чорт, без пального працює, — незлобливо вилаявся Данило і зайшов у хату. В маленькій кухоньці чаклувала біля плити мати. Явдоха була висока й худа, на її восковому обличчі, мабуть, навіки застигла скорботна усмішка. Так посміхалася пречиста діва Марія, що була на покуті. Явдоха до церкви не ходила, але ікони висіли в її хаті, і молилася вона, не знаючи молитв. Складала їх сама, не називаючи святих по імені, а зверталася до них просто на «ви». «Ви вже там зробіть, щоб Данило мій живий повернувся та щасливим був... Ви вже там пошліть мені достатку трохи та ласки своєї, щоб з нужди вийти». Ще просила, щоб «вони» допомогли звести їй хату. В цих благаннях Явдохи не було молитовного екстазу, вона зверталася до «них» так, як просила б голову колгоспу чи голову сільради.

Мати поставила перед Данилом миску з пшоняною кашею.

— Чарку налити, сину?

— Не хочу, — Данило відклав ложку, — Ви б, мамо, до Одарки сходили...

— Була вчора.

— Івана сьогодні зустрів з кошиком, мабуть, свататися йшов.

— Казала Одарка, що чекає, але то, сину, ще по воді вилами писано. — Явдоха змахнула фартухом лаву і сіла поруч. — Посилають Івана кудись в піски на службу, то Яринці не випадає з ним... Поїде, то ми це діло й полагодимо. Одарка твою руку тримає, а з Яриною ти вже сам, Даню, переговори веди... Що вона тобі каже?

— Та ніби сердиться, — згадав Данило пригоду в курені. От дурний, і треба ж було... Ще й той нагодився...

— Дівка якщо не сміється, то сердиться, — заспокоїла Явдоха. — Перемелеться, сину. Той з пісків не скоро прийде, а дівочі літа — швидкі. Не буде чекати його Ярина.

— Побачимо, — промовив Данило. — Поставлю трактора та й прийду, мамо.

«Універсал» не заводився. Данило крутив корбою, трактор здригався, кашляв і стріляв на всеньке село, але не заводився. Уже з десяток хлопченят стояло навколо вередливої машини, даючи поради. Данило плюнув, кинув корбу й пішов у садок.

В саду — холодно, непривітно, пооблітало листя, тільки на одній гіллячці висіло яблуко: ніяк не хотіло впасти й згинути. А вже осінь, і вітри ж які віють з Дніпра, а воно тримається. Багато було, а зосталося одне... Треба триматися, Даниле, міцно триматися за оце життя. Ходив же в атаки, багато друзів загинуло, а він завжди повертався з бою. І, лежачи в окопі, Данило мріяв, як повернеться в Кам’янку і так заживе, що й не снилося нікому. Мирне життя поставало перед ним конкретним і простим: хотілося мати жінку, таку вродливу, як Яринка Поливана, добру хату і працювати в степу, косити пшеницю. Це була найкраща робота в світі — косити. Бо коли сієш, то