Марта - Лілія Черен

Вправні пальці звично й легко орудували голкою, тоді як думки дівчини шугали десь далеко. Знайомство з Іваном та Гербертом трохи розворушило її, адже цей рік був якимось особливо тяжким, а її молодому серцю так хотілося свята!

Зима 1920 року була холодна й темна. Не було електрики й опалення. Зимно було настільки, що в приміщенні замерзала вода. На кухні панувала «буржуйка», а по кімнатах самотньо блимали чадливі каганці.

Двом погорільцям не було чого продавати, а замовлень на шитво не надходило. За кращих часів це заняття для Валентини Семенівни було радше приємним хобі, але у перші роки війни жінка отримала добру практику у благодійних жіночих товариствах, які збирали необхідні речі для вояків. А з часом шиття стало приносити чи не більший заробіток, ніж дохід Трохима Павловича від учителювання. До того ж з 1915 року їй почала допомагати Марта. Але у часи військового комунізму кравецька справа сильно підупала. Кожен шив, прав і готував для себе, тому замовлення віднедавна було знайти надзвичайно важко.

Ціни зростали. Навіть така звична пшоняна каша ставала все водянистішою... Невідомо, як би вони вижили у голодному місті 1920 року, яке нагадувало замкнену мишоловку, якби не старший брат Марти. Григорій, повернувшись із поля бою, не долучився, як багато з чоловіків, до політики, а почав спекулювати. Валентина Семенівна з племінницею скуповували на базарі всілякі речі, які могли б бути цікаві для селян, і передавали їх Григорієві. А вже він здійснював головну частину роботи: сідав без квитка на буфер вантажного поїзда і в усяку погоду з різними пригодами діставався села, наражаючись на небезпеку потрапити у лапи ЧК. Вимінював речі на харчі і їхав назад у голодне місто, замкнене у бетонній пастці. Тоді вже Валентина Се-менівна вирушала на базар, не довіряючи дорогоцінні продукти Марті, й виторговувала за них найкращу ціну. З цієї справи вони мали якусь частку продуктів, що дозволяла їм не померти з голоду.

Марта розуміла, що могло чекати їх із тіткою, якби не допомога Григорія. Поряд, у квартирі на першому поверсі, потихеньку згас професор математики. Спершу він спух: його живіт і ноги поступово роздулися, на шиї набухли гулі, які старий перев'язував марлевим бантом. На його безбарвно-жовтому обличчі застиг відбиток приреченості і примирення з невідворотним кінцем. Мов примара, він інколи з'являвся у коридорі, непевно тримаючись за стіни, і сором'язливо кахикав у хусточку.

Потім раптово прийшла весна. Голодний Київ стояв, залитий сонцем, в полоні цвіту ніжного бузку і біло-рожевих яблунь. Але старий цього вже не побачив...

Від невеселих спогадів і думок Марту відволікли кроки на сходах. Це, повільно ступаючи, ніс відро води Іцик Кауфман. Риси його продовгуватого обличчя були загостреними від виснаження, ніби у якоїсь ляльки-маріонетки: мав великі очі, в яких стояла туга, немовби дзеркало долі всього його народу, і надміру довгий з горбинкою ніс. Він був зовсім не придатний до фізичної праці і до життя взагалі, представляючи другу, нечисленну частину єврейства, схильного радше до інтелектуальних вправ, ніж до гендлярства.

Іцик зі своїм батьком, Давидом Кауфманом, оселився у маленькій квартирі поряд з Ларисою Василівною після єврейських погромів під час приходу денікінців у 1919 році. І хоча жилося їм завдяки допомозі «Джойнту» вкупі з Єврейським громадським комітетом, як на такі тяжкі часи, цілком прийнятно, але ще у березні старий Давид, не очухавшись від морального потрясіння, помер.

Про те, що його батько був викладачем у хедері, Іцик намагався не поширюватись. Особливо серед представників нової влади і її прихильників. Умів грати на скрипці й піаніно, чим пробував трохи підробляти у робітничих клубах і в кіно.

Побачивши сусіда, дівчина привіталася.

— Доброго дня, Марточко! — відповів Іцик і поставив відро. Його слабкі руки з довгими тонкими пальцями тремтіли. Він був на десять років старший за Марту, але його безпорадна довготелеса постать часом пробуджувала у сімнадцятилітній дівчині якесь щемливе материнське почуття ніжності і провини.

Марта відклала вбік шиття і повела легку грайливу розмову. Природні жіночі інстинкти давали їй силу відчуття невидимих ниток, якими вона могла ледь чутними дотиками керувати цим молодим чоловіком. Але свою незриму зброю вона використовувала не для власної вигоди, а щоб трохи розважити і підбадьорити сусіда. І слабкий усміх з'являвся на його жовтуватому обличчі.

Марта бачила, що вона подобається Іцикові, але вона не могла йому відповісти взаємністю і знала, чому. Не було у ньому чоловічого осердя, на яке можна було б спертися. Душа Іцика ледь трималася за тіло і за цей бентежний світ. Він не мав жаги до життя.

Здавалося, що він був позбавлений необхідної життєвої енергії й міг робити лише найнеобхідніші речі для забезпечення свого існування. Реальні й уявні кривди так і сипалися на нього з усіх боків, і він не мав у собі ні мужності, ні сміливості гордо протистояти їм, ані самоповаги, щоб не скаржитись на них. Марта була уважним слухачем його ремствувань, що ще більше применшувало його у її очах. Іцик скаржився і водночас ненавидів себе за ці жалі лютою ненавистю. Якась його частина безпорадно спостерігала за цим щоденним приниженням і просто скреготіла зубами від безсилля. Але назавтра приходив новий день і неспокійний світ знову шарпав Іцика, немов голодний злий пес попа за поли. І його душа танцювала божевільний танок святого Віта, марно сподіваючись на звільнення.

— Я чув, що у тифозну кімнату підселився хтось із червоних. Як там його звати?.. — обережно і здалеку повернув