Жуйка - Марія Козіренко

— Я хочу подивитися «День року першого». Покажи — просто зараз, — Марц вирішив порушити ці рефлексії, бо знав — у іншому разі двома годинами адаптованих чайних церемоній не обійдеться.

Художник розплющив очі, подивився на Марца, як заглядають у колодязь, і посміхнувся:

— Ходімо.

Марцеві здавалося, що мистецтво завжди стає в нагоді, коли між людьми або й цілими народами чи цивілізаціями виникають паузи — словотривкі порожнини непорозуміння чи, радше, небажання порозумітися.

Між Марцем і Джармо зараз не існувало жодних протиріч, але й у хвилини спокою та мовчання мистецтво так само допомагало.

Марц помітив цю властивість, коли почав грати на вулиці. На розі Механічної і Нового Часу вряди-годи люди призначали зустрічі й побачення. Ті, хто чекав на тих, що запізнювалися, завжди вважали достойним заняттям послухати скрипаля, який старанно відбував службу біля «Снів юності». Це як не знаєш, куди подіти руки, коли в одязі немає кишень, і вкотре за день просто за звичкою проводиш долонею по стегнах у пошуках рятівної кишені, останнього прихистку — і раптом знаходиш! Хоча цілком точно пам’ятаєш, що зранку у цих штанах кишень не було.

Джармо провів друга вузьким коридором повз кухню і відчинив пофарбовані жовтим двері до майстерні. Всередині було темно, і поки хазяїн не клацнув доісторичним вимикачем світла зліва від входу, Марц наважився ступити лише два кроки в темний запах деревини, олійних випарів і кислувато-гіркий дух ґрунтів, що їх, вочевидь, нещодавно робив художник для нових полотен.

Картина була заввишки понад два метри й завширшки метри зо три. Заходячи до кімнати, Марц побачив її зворотній бік — міцно натягнуте на підрамник сіре полотно.

Джармо пройшов до вікна й зупинився перед картиною, його руки якось дивно, розслаблено опустилися, дихання сповільнилося. Марц став біля нього.

— Чорт, — за хвилину мовив музикант, — чорт, чорт, чорт. Це круто! Це надзвичайно! А знаєш, просто зараз, від цього моменту це буде звичайним, реальним. Я навіть не знаю, як пояснити. Тобто — якщо це вже існує, то я просто в захваті від того, що ти здатен створити щось краще! Ти розумієш мене?

Джармо стояв мовчки, дивлячись у майбутнє своєї картини, повз неї, і слухав Марца. Він відчував щось подібне. Так бувало не після кожної роботи. Якщо чесно, в житті Джармо це трапилося вперше. Відчуття це заспокоювало й водночас ставило його перед безоднею, переправа через яку знову потребувала всіх уже існуючих і ще не набутих умінь художника.

Марц тим часом роздивлявся лівий нижній кут картини, звідки, як йому здавалося, починався розвиток зображення. У картинах Джармо ніколи не було тла чи заднього плану, другорядних деталей. Як жартував художник: напевне не знаєш, що матиме більший вплив на твоє життя — прочитана книжка, похід до магазину за булочками чи одруження.

Лінії перетікали одна в одну, виходячи ніби й за межі зображення, кольори й відтінки подекуди витворювали магічно-перламутрові переливи. Око випадково чи за примхою глядача об’єднувало кольорові фрагменти у знайомі обриси об’єктів, порівнювало з чимось і знаходило відмінності. А вже з відмінностей поставала кожному своя казка — близька й трохи дика, як невидимі, але відчутні очі, які видивляють тебе з хащі чужого лісу, коли ти цього зовсім не сподіваєшся.

Марц ішов додому. Міг би сісти на метро чи взяти біля кінотеатру розбите авто із залежаним водієм. Міг — саме тому не скористався цими можливостями.

Ніч виблискувала в мілких калюжах, що їх залишили по собі поливалки. Проходячи повз чужі вікна, за якими готувалося, обговорювалося, відстоювалося, зачитувалося з вечірніх газет саме життя, можна було безпомилково визначити й розкласти на інгредієнти вечірнє меню міста.

Марц ішов уже більше години, минувши ледь половину шляху. Хоча, зрештою, це не було аж так важливо — яку частину шляху він пройшов.

Ізі. Тепер несподівано дещо про Ізі, який, цілком можливо, і не вартий шаленої уваги, проте слів для нього не шкода.

Ізі був боягузом. І на цьому можна було б завершити про нього. А втім скажу ще одне — він був таким боягузом, що навіть ніколи не розгадував звичайні газетні кросворди, а тільки електронні, де можна стерти неправильне слово й скористатися порадою універсальної енциклопедії. Або й просто автоматично вставити у належні клітинки потрібне слово.

Проте навіщо нам Ізі? Ізі сидів із своєю кросвордною планшеткою в холі на першому поверсі будинку, коли повз нього, лишаючи брудні мокрі сліди, пройшов Марц.

Переважно так дрібні люди потрапляють до історії.

Марц прокинувся, як завжди в останні кілька місяців, за годину після будильника, який вигравав класичне й безнадійне «All you need is love» упродовж трьох із половиною хвилин, а потім затикався і чекав.

З кутка, де впоперек ліжка лежав Марц, вікна здавалися ще більш видовженими, ніж зазвичай, нескінченними. Майже полудневі відблиски у склі й на стінах натякали на необхідність іти на роботу. Напіврозплющеними очима Марц слідкував за тим, як речі в кімнаті втрачають привабливу імпресіоністичність, робляться реальнішими, конкретнішими, ніби проламують крихкі стіни його сну.