Ода до радості (збірник) - Сергій Вікторович Жадан

class="p1">Отже, спочатку вони побачили величезного дракона, замість єдиного ока в якого горіло сонце. Дракон складався з двох хмар – великої, світло-синьої, і меншої, дуже темної, як вода на дні загиблого колодязя. Дракон неспішно і впевнено плив, перетинаючи небо, і видавався не злим, але дуже могутнім і жорстоким господарем світу. Потім раптом виявилося, що темна, як дно загиблого колодязя, хмара – це також дракон. Він відокремився від господаря непомітно; малий дракон вищирив пащу, а з голови у нього войовничо стирчали два гострі роги. Дракони почали битися і затулили сонце; і в цей час лише ледь відчутне тривожне і водночас ніжне світло пробивалося до двох онімілих від захвату спостерігачів, що, принишкнувши, зачаровані грандіозним видовищем, сиділи на березі моря, задравши голови, – людина і пес. Дракони повільно пересувалися на північний захід, аж поки раптом якось в один момент не перетворилися на білого усміхненого дельфіна й акулу з величезною пащею. Білий дельфін і акула продовжили битву, і якийсь час здавалося, що акула візьме гору: її зубата паща з гострими іклами роззяплювалася все ширше і ширше, а посмішка поступово сповзала з морди дельфіна, і він уже не видавався таким добрим.

Та, як з’ясувалося, спостерігачі на піску погано знали життя. Подув легкий вітерець, море потроху пінилося, а нагорі дельфін підступно пробивав акулі живіт, перетворюючи кровожерливого хижака в безформне желе хмар і хмаринок; проте й сам, змучений, зруйнований битвою за торжество добра, буквально в одну мить зник із неба – і знову з’явився, цього разу в личині білого хробака з головою мерзотного ящера; нелегко далася дельфінові перемога над злом. Тут знову з’явилося сонце, що вперто клонилося на захід, до горбатої смужки горизонту, і наповнило дивним світлом світ. І поки вони, маленькі спостерігачі грандіозної битви, мружили очі й звикали до магічних променів, у небі відбулася нова метаморфоза: всі хмари і хмаринки – великий і маленький дракони, білий дельфін і темна акула, безформне желе і відразний хробак із головою ящера – об’єдналися і знову склали одного величезного дракона з широко роззявленою пащею. Замість язика у нього там палало сонце – і він розмовляв ним із ними. Розмовляв – і продовжував повільно просуватися на північний захід. А потім дракон розгублено подивився на землю й море – і безслідно розчинився просто неба, тому що сонце якраз сіло за горизонт, – і нічого вже не відбувалося, тільки рівне вечірнє світло лоскотало узбережжя.

Все це сталося за п’ять хвилин, не більше; ще ніколи їм не розповідали історію світу так лаконічно і так переконливо.

– Нам час, – сказав мандрівник, і кошлатий старий пес підвівся і затрусив, накульгуючи на ліву задню лапу, до маяку, помахуючи куцим хвостом:

дорога;

дорога;

колеса;

сонце.

Люко Дашвар

Лакмус

За вікном чи то бруньки лопали, чи то стріляли.

У невеличкій перукарні «економ-класу» з пластиковими стінами і білозубою Мерилін на дверях прокинулася перукарка Ліда. Підхопилася: клієнти?!

Порожня цирульня шурхнула шторами: ну, вибач…

Ліда зітхнула.

– Де вас носить?… – усім неголеним-нестриженим.

Протерла очі, стала перед дзеркалом і, щоби не гаяти час, взялася чепуритися, коли вже всім іншим на красу начхати. Уквітчала лице кольорами: клієнт увійде – Ліда красива. Чорні стрілки на повіках, блакитні тіні, брови з вигином, вуста – вишня, щоки горять, біляве волосся файними кучериками. Королева, мать… Донька Ліду пиляла: «Мамо, ну, нащо ти в чоловічу перукарню пішла?! Там заробіток менший». Зате чоловіків більше! Ліда знає, що робить. У Ліди інтуїція.

Власній інтуїції Ліда довіряла беззастережно, проте одного бурхливого дня раптом приголомшено усвідомила: події її буденного життя фатальним чином відбиваються на долі країни. Перебрала в голові злети-падіння… Аж щелепа відпала: та це ж містика! Україна якогось біса повторює всі Лідині проколи. Це ж по Ліді макроекономічні й геополітичні прогнози вибудовувати можна. А ніхто і гадки не має, що вона така надзвичайна – найбільша державна дорогоцінність!

– Може, я – такий спеціальний лакмус? Особлива. Обрана. Кролиха піддослідна. Як у мене – так і в державі. Певно, у космосі комусь цікаво… Як ми тут… – того ж вечора ділилася неймовірним відкриттям із двадцятирічною донькою Дариною, що вона цілеспрямована, чиста: потічок – не зупинити. Все встигає! У виші третій курс закінчує, підробляє, на йогу бігає, волонтерські навантаження за честь сприймає, ще й вночі на гітарі бринчить.

– Зустрінеш іншопланетян – розпитай: нащо вони з тобою таку фігню утнули, – розсміялася Дарина, рюкзак на плечі і гайда.

Ліда – в думи. Дарма донька кепкує. Ліда завжди випереджала події в країні. От і не хотіла свого часу купувати на базарі жовтогарячий шалик, та продавчиня божилася – вовняний. Ліді тепла хотілося – піддалася умовлянням. Вперше шаликом шию обмотала – помаранчева революція вибухнула. А Ліда вже наперед знала: щось воно не те… Шалик не вовняний – синтетика! Збрехала продавчиня! Іншого разу підписала підозрілі накладні, щоби з хлібного магазину не звільнили, – у країні запанував «золотий батон». Та і це не все. Якось уночі зламала підбор на Майдані, бо поспішала встигнути на метро: чобіткам гаплик, метро зачинилося – так до ранку і просиділа навпроти Архистратига: Михаїл меч стискає, Ліда – підбор про всяк випадок. За кілька днів навіки безкрилий «беркут» на тому ж місці калічив студентів. І покотилося… Країна жадала іншого життя. Може, тому, що Ліда ще три місяці тому вирішила: доста горбатитися на всяку підлоту… Краще власноруч красу творити. Воно і зрозуміло, що Ліда швидше метикувала: країні – лише двадцять три, Ліді – сорок цьогоріч.

Люди ще сперечалися про плани, а Ліда вже перемогу мала: з натхненням закінчила курси перукарів, влаштувалася до невеличкої чоловічої цирульні на Лівому березі – і ну розцяцьковувати нове життя! За власний кошт купила десяток нових рушників, бо старі в руках розлазилися, над дзеркалом повісила штучну троянду – від живої не відрізниш. На пластиковій стіні поряд із Лідиним дипломом з’явилася білозуба Мерилін, наче переконувала: от вам хрест, була би жива – тільки б Ліді своє волосся довірила.

Хазяйка перукарні щодо того мала неабиякі сумніви – поставила недосвідчену новачку на вранішні й вечірні години, коли клієнти з’являлися вкрай рідко, а цирульня задля економії працювала на одне крісло.

І хай! Ліда щиро усміхалася, зустрічаючи кожного чоловіка, як рідного.

– Прошу! Що робимо? Потилицю відкриваємо? А скроні? Зараз… Туалетною водичкою бризкаємо?… – літала-співала.

Щоразу все стелилося гладенько аж доти, поки не наставав час братися за