Червоні хащі - Фоззі

От вам іще одне диво: ціле життя мріяв знову стати струнким, аж ніяк не виходило, пузо нікуди не дівалось, а як стало все одно — почало зникати само собою. Вочевидь, це не означало нічого хорошого, та я не хотів знати причин. Живий — та й годі.

Вийшовши до палати, я побачив, що мій малий сусід ходить туди-сюди між койками, пританцьовуючи. «Вот і бері над тобой шефство, архаровци там же всьо подметут сєйчас, погналі», — сказав він, і мені нічого не лишалося, крім як пропустити його вперед і піти до коридору.

Там стояла старезна скрючена бабка і про щось перемовлялася з жінкою у світлому байковому халаті. Вони обидві повернулися, розглядаючи мене. Йосип на мить зупинився біля них і різко спитав: «Так, а вона йому шо?». Вони обидві сіпнулись у різні боки від сусіда, як від скаженого, а він рушив далі, не забувши перевірити, чи не загубився дорогою я.

В їдальні була традиційна для соцреалізму роздача, над якою висіло гасло на червоній тканині: «У нас порядок такой — поел, убери за собой». «Мабуть, лишилося з дитячих часів», — вирішив я і скривився. Вловивши мій погляд, Йосип промовив:

— Зона — красная, базар — вольний. Єш — потєй, работай — мйорзні, — і вказав на стіл біля вікна: — Наш положняк на лучшем местє.

Там уже сидів в інвалідному кріслі Журба, навпроти нього — горбун. Обидва активно їли якесь перше, не звертаючи на нас уваги.

Йосип тим часом підійшов до роздачі, перехилився через бильця і гучно заволав:

— Матвіївна, хорош коркі крисіть, капітан на рєйдє.

З кухонних дверей випливла товста жінка у білому фартусі поверх дублянки і, усміхнувшись, наче повний місяць, відповіла:

— А я ж оце думаю, що так тихо, тіки зуби клацають.

Йосип схопив пластикову тацю і почав нюхати їжу.

— Так, циц, — замахнулася на нього ополоником кухарка, продовжуючи усміхатися.

— Та я нє о сєбе беспокоюсь, — жартома смикнувся від неї Йосип, — у нас новенькій, доктор наук, єлє отбілі у первой палати.

Вона розвернулася до мене цілим тілом:

— Ой, здрасті… А ви доктор із якої хвороби, бо в мене спина, зараза…

— Матвіївна, я ж говорю, доктор наук. Ето другоє, — заіржав Йосип і швидко перемкнув розмову на інше, — так, нє жидісь, колісь: первоє сєгодня как? Тока нє позорь меня перєд светілом.

— Борщ сьогодні… Вчорашній, настоявся якраз.

— Бо-о-орщ, — протягнув він у відповідь, налягаючи на «о», — Хмельніцкій, фатай разнос, вокзал уходіт.

Я підійшов і мовчки взяв наступну тацю, видивляючись, чим тут годують. Не так погано, між іншим: печінка була, якась риба, гречка, салат із капусти, буряк і солоні огірки. Узяв трішки всього, розклав по пластикових тарілках і пішов до столу.

Йосип уже був там, їв перше, примовляючи: «От точно бодяжит борщ, корова рижая, чистий порожняк». При тому він гучно сьорбав, але я знову ж таки не мав іншого вибору, як сісти поруч. «Смачного», — промовив я і взяв хлібчика.

Спробував борщ, який дійсно видався трохи пісним, хоч у ньому і стирчала кістка зі салом. Журба за обідом читав газету «Сегодня», горбун їв мовчки, затуляючи тарілку вільною рукою, зате Йосип торохтів за трьох. Він і про рибу палтус щось розповідав, і про черствий хліб, і про Матвіївну, чий син вивчився на інспектора райенерго, і зрозуміло, за який кошт.

Я їв, не кваплячись, і думав: «Господи, що ж я тут робитиму? Як мені тут жити?». Горбун тим часом доїв і швидко здриснув. Йосип провів його поглядом і виніс вердикт:

— Слишь, Ягода, — пробуркав він із набитим ротом, звертаючись до Журби, — Риба точно шкалік заначил, жопой чую. Етот Чахлік невмірущий шо-то мутіт.

— Угу, — відповів йому Журба, не відриваючись від газети.

— Чистий Геббельс, блядь, — не вгамовувався Йосип, повертаючись до мене. Я поклав ложку поруч із полумиском і подивився на нього.

— Шановний, я цього не люблю, — сказав я, не відводячи очей.

— Ето чего? — щиро здивувався дід у тільняшці, примруживши очі.

— Цього… базару, — вимовив я через силу. — Ви, шановний, не знаю, як вас по імені та по батькові, поруч зі мною не матюкайтеся. Я цього не люблю. Понятно?

Журба хмикнув і нарешті зацікавлено подивився на нас. Йосип скривив обличчя й після паузи промовив — по складах:

— По-нят-но, — а щоби я не вирішив, що переміг, він продовжив про своє: — Щас одні празнікі, сам Бог велєл, а ми сухіє, как спічкі в кладовке.

Григорій пожував губи й відповів:

— Єщо не вечер, — після чого знову розгорнув газету на останній сторінці, де зазвичай друкують несмішні анекдоти з минулого століття.

Проте Йосипа окрилила хоча б і така моральна допомога, й він продовжив, закинувши до рота шмат печінки, яка, між іншим, видалася твердою та несмачною. Мабуть, яловича, а може, і свиняча.

— Так шо, маґазен забенґазен? — запитав він мене, заохочуючи підморгуванням.

Я знову вирішив відповісти мовчанкою, якщо він уже не розуміє, наскільки неприємно сидіти з ним за одним столом. Я подивився навколо. Біля нас їло четверо чоловіків, серед яких я впізнав дідуся, що намагався привітатись у коридорі.

Через прохід були два жіночі столи. Там сміялися між собою,