Справа Сивого - Брати Капранови

— Вайсман, заходь!

На порозі з’явився чорнявий кучерявий співпрацівник — той самий, що сидів на нараді перед Климом.

— Значить так, бери товариша Шпакуватого, посади поки у себе і введи в курс бюрократії, бо хлопець хоч і грамотний, студент, але наших порядків не знає.

Клим підвівся, відтрактувавши ці слова як сигнал про те, що зустріч закінчено, і не помилився.

— Товариш Шпакуватий веде окрему справу, твоє завдання — допомагати, якщо попросить. Ну і покажи, як що робиться, таксзать, на практиці.

— Слухаюсь, — виструнчився гість, а господар знову махнув рукою.

— Ну, все. Працюйте.

Кожна епоха має свій символ влади. Якщо початок XX століття бачиться у вигляді смокінгу та пенсне, двадцяті роки — в образі папахи та маузера, то у тридцяті їм на зміну прийшов портфель. Портфель — от що виказувало людину сильну та по-справжньому важливу. Чорна чи світла шкіра, ну у крайньому разі цупка парусина, лискучий замочок і помітне черевце, що містило ДОКУМЕНТИ — явище майже сакральне для українського люду. ДОКУМЕНТИ були влучними, як маузер, таємними, як відьомське прокляття, і так само неуникненними. А беріг їхню сакральність портфель. Портфелі несли в руках пішоходи, трепетно притискали до грудей сідоки бричок, і на задніх сидіннях рідкісних ще машин поруч із суворолицими пасажирами обов’язково лежав портфель. Якщо людей у військовій формі супроводжували поглядами остраху, то власників портфеля — незалежно від того, чи він дибав у справах пішки, чи пролітав машиною, розлякуючи людей та коней звуком сигналу, — зустрічали заздрісно і з захватом. Ти міг бути у кашкеті чи капелюсі, у сорочці чи піджаку, галіфе чи штанях, але якщо в руці мав портфель — люди бачили передусім його. Саме так нова радянська еліта заявляла про своє народження та необмежену владу над людьми.

Клим зупинився біля вітрини галантерейної крамниці на Карла Маркса й одразу побачив його. І не якийсь там парусиновий — світлої шкіри, з білим англійським замочком та манюсіньким ключиком від нього — портфель уже давно вабив студентське серце Шпакуватого, проте раніше уява малювала його біля підніжжя професорської кафедри і таким чином віддаляла у часі та ймовірності. Сьогодні ж — завдяки заваленим іспитам та мобілізації до органів ДПУ — жаданий предмет раптово наблизився, а підйомні, які несподівано виплатили молодому практиканту, перетворювали омріяний символ епохи практично на реальність. Звісно, мундир із нашивками був би більш переконливим, але до нього свіжомобілізованому було ще дуже й дуже далеко, а от портфель уже знаходився на відстані руки, за склом вітрини. І хоч на ціннику значилися такі цифри, що не залишиться навіть на хліб, — але хіба студентам звикати? Клим зітхнув і з виглядом малюка перед вітриною, повною іграшок, потягнув на себе тугі двері крамниці.

Недовірливий погляд продавця:

— Портфель? Оцей?

Ну звісно, цей.

— Але чи знає товариш, скільки він коштує?

Знає, не сліпий. Одяг, погляд, нерішучість у спілкуванні — все виказувало у Шпакуватому студента. Ну то нічого, коли вийде звідси з портфелем — усі побачать, що колишній студент перетворився на представника влади, людину, що вирішує долі інших.

Продавець першим відреагував на зміну у Климовому статусі — коли той недбало видобув з кишені всі свої підйомні та поклав на прилавок, дядько вичавив із себе усмішку та підкреслено ввічливо запитав:

— Загорнути?

Обійдеться. Клим мовчки махнув рукою і показово байдуже, а насправді з душевним трепетом взявся за ручку свого надбання.

Сонечко зблиснуло у сріблі англійського замочка, ключики від якого Клим заховав глибоко до кишені. Перехожі косили очі на новий портфель, не в змозі зрозуміти, ким є цей молодий, у затертих штанах хлопець, якщо в руках він тримає таку коштовну і важливу ознаку могутності. А Кримові й самому очі заблищали, спина гордовито виструнчилася, хода сповільнилася відповідно до нового статусу. Представник влади — а ним він і насправді був — не повинен метушитися.

Коли хлопець дістався міського парку, який колись був займищем козацького осавула Лазаря Глоби, з-поза спини раптом почулося:

— І хто це в нас такий чванько, що проходить і не помічає?

— Марусю, ти?

Дівчина хитрувато усміхалася — але ж він і справді пройшов поруч, не помітивши її стрункої постаті у звичній білій сукні, прикрашеній візерунком із червоних тракторів, і простих набілених крейдою балетках. Климові стало ніяково, і це викликало ще більші веселощі у Марусі.

— І що це таке у тебе, Климе? Невже портфель?

Клим несамохіть відсмикнув свою гордість від простягнутої дівочої руки, але потім зупинив себе. Від кого берегтися — не від Марусі ж!

Дівочі пальці погладили теплу світлу шкіру, потім обережно торкнулися замочка, немовби побоюючись, що він відкриється.

— Твій? — із недовірою запитала вона Клима.

— Аякже!

— На службі дали? — дівчина дивилася, немовби перевіряючи.

— Аякже! — збрехав він, щоб не признаватися, яку силу силенну грошей витратив і що тепер залишився фактично на голодному пайку.

Маруся посерйознішала, відчувши новий статус свого коханого.

— А що всередині?

Тут уже Климові не вдалося збрехати:

— Поки нічого, але скоро документи туди не вміщатимуться, от побачиш!

Вона повірила, а чи то зробила вигляд, адже насміхатися з коханого — не найкраще, що можна зробити на побаченні. Гордовито взявшись із Климом попід руки, вони пішли вулицею. Маруся хотіла погуляти у парку з його лавочками, старими чагарями, у яких можна сховатися від людського ока і тайкома поцілуватися, але ховатися від людського ока — це те, чого найменше прагнув хлопець із новеньким портфелем у руках. Тому вони повернули назад до Половиці, як старожили все ще називали центр міста у пам’ять про козацьку слободу, що дала життя майбутньому промисловому гіганту. Втім, тепер, ідучи вулицею, ловлячи на собі погляди перехожих та відчуваючи, як міцнішає Климова рука та виструнчується спина, дівчина вже не жалкувала, що проміняла чагарі у парку на цю прогулянку. Вони були чудовою парою — уособленням майбутнього країни, яке символізував шкіряний портфель. Тривожило лише, що ситцева сукня з червоними тракторами ніяк не відповідає цьому статусу.

— А знаєш, про що я мрію? — запитала Маруся, коли вони проходили повз високі вітрини з манекенами, вдягнутими за останньою модою.

— Про що? — не відчув небезпеки Клим.

— Про сукню. Отаку, — Маруся показала на крепдешинове диво у дрібненьку квіточку, що хвилями обіймало бездушну ляльку за склом. — Уявляєш собі, ти з портфелем, а поруч я у такій от сукні!