Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
Не дістаючи жодної відповіді на ці докори, він у своєму гніві доходив до таких слів, як «шахраї» та «грабіжники». Та й це не справляло потрібного враження, тому він іноді наважувався перейти на той бік вулиці й ревіти у вікна другого поверху, де, як йому було відомо, перебував містер Мікоубер. У таких випадках містера Мікоубера охоплювала туга і бажання вмерти; одного разу він навіть (як я зрозумів із зойків його дружини) намагався зарізатися бритвою. Але за півгодини після цього він старанно начищав черевики і виходив гуляти, наспівуючи ще елегантніше, ніж зазвичай. Місіс Мікоубер мала таку саму гнучку вдачу. Помічав я, як о третій годині дня вона падала непритомна від державних податків, а о четвертій вже наминала телячу котлету та пила пиво (все сплачено було двома відданими до ломбарду чайними ложками). Одного разу, в день опису їхнього майна, я повернувся додому трохи раніше, о шостій годині, та побачив, що вона лежить (звичайно, з одним із близнят) біля каміна, непритомна, закривши обличчя скуйовдженим волоссям; але ніколи я не бачив її веселішою, ніж у той самий вечір, коли вона, поглинаючи котлети на кухні, розповідала мені про своїх тата і маму та про те, які до них ходили гості.
У цьому будинку та з цією сім’єю проводив я свій вільний час. Снідав я шматком хліба, ціною в пенні, і порцією молока, що коштувала не більше. Ще один маленький шматок хліба та скибку сиру я зберігав собі на окремій полиці в окремому буфеті на вечерю. Ці витрати були чималими при моїх заробітках, що на них я мав існувати цілий тиждень. Від ранка понеділка до вечора суботи я не діставав нізвідки ні поради, ні розради, ні підтримки, ні втіхи, ні заохочення, ні допомоги — нічого і ні від кого.
Я був ще надто недосвідченою дитиною, щоб цілком самостійно дбати про себе. Тому частенько, йдучи вранці до контори Мердстона і Грінбі, я не міг встояти перед черствим пиріжком, виставленим на продаж за півціни в кондитерській крамниці, і на це я витрачав гроші, що мав би зберегти їх на обід. Тоді я лишався без обіду, або в найкращому разі купував собі булку чи шмат пудингу. Пригадую дві пудингові крамниці, до кожної з яких я ходив залежно від стану своїх фінансів. Одна з них була у дворі за церквою Святого Мартина, що тепер зовсім зруйнована. Пудинг у цій крамниці був смородиновий і особливо смачний, але коштував дорого — два пенні, хоч був за розміром не більший, аніж звичайний пудинг за один пенні. Цей дешевший можна було дістати у крамниці на Стренді — десь у тій частині району, що відтоді перебудована. То був великий блідий пудинг, важкий і глевкий, з кількома великими плескатими родзинками. Він щойно діставався з печі ще гарячим саме в час мого обіду, і я частенько обмежувався ним. Коли мені щастило обідати краще, я діставав ковбасу і шмат хліба або тарілку червоної яловичини за чотири пенні, або бутерброд з сиром і склянку пива з ветхої таверни навпроти нашого підприємства; таверна ця мала назву «Лев» або «Лев і ще щось», забув, що саме. Пригадую, одного разу я взяв із дому окраєць хліба і поніс під пахвою, загорнувши в шматок паперу, ніби книжку. Так я пішов до відомого і модного м’ясного ресторану біля Дрері Лейн і замовив собі півпорції біфштекса, щоб з'їсти з тим хлібом. Не знаю, що подумав кельнер про таку маленьку істоту, яка з'явилася зовсім сама; і досі я бачу, як він уп'явся в мене очима й покликав другого кельнера подивитися на мене. Я дав йому ще півпенні на чай і шкодував, що він узяв ці гроші.
Щось із півгодини перерви мали ми на чай. Коли в мене було достатньо грошей, я купував півпінти кави і шматок хліба з маслом. Коли грошей не було, я ходив дивитися на вітрини м’ясних крамниць на Фліт-Стрит, а інколи в таких випадках я йшов аж до Ковент-Гарденського ринку і дивився на ананаси. Я любив блукати навколо театру «Адельф» — це було таємниче місце з такими темними арками. Бачу себе, як ішов я під однією з тих арок увечері до маленької таверни біля річки; на майданчику перед тією таверною танцювали вантажники вугілля; я сів на лаву подивитися на них. Хотів би я знати, що подумали вони про мене.
Я був такою маленькою дитиною, що частенько, коли я заходив до бару або незнайомої корчми випити склянку елю чи портеру, щоб змочити обід, хазяї боялися давати мені напої. Пригадую, одного душного вечора я зайшов у бар і звернувся до хазяїна.
— Скільки коштує склянка вашого найкращого, якнайкращого елю?
То був якийсь особливий день, не пам'ятаю, який саме. Можливо, мій день народження.
— Два з половиною пенні, — відказав хазяїн, — коштує Справжній Незрівнянний ель.
— Тоді, — сказав я, добуваючи з кишені гроші, — налийте мені склянку Справжнього Незрівнянного, будь ласка, та щоб піни було багато!
У відповідь хазяїн, ніяково усміхаючись, оглянув мене з-за стійки з голови до ніг. Замість того, щоб налити мені пива, він зазирнув за загороду й сказав щось своїй дружині. Та підійшла до стійки з шитвом у руках і почала разом з ним розглядати мене. Вся ця картина і тепер стоїть мені перед очима. Хазяїн із загорнутими рукавами схиляється через бар, його дружина заглядає через відкидну загорожу, а я, збентежений, дивлюся на них знизу вгору з-за барної стійки. Вони поставили мені безліч запитань: як мене звуть, скільки мені років, де живу, де працюю і як я сюди потрапив? На все, побоюючись завдати неприємностей комусь, я постарався вигадати слушні відповіді. Вони почастували мене елем, хоч я підозрюю, що то був не Справжній Незрівнянний. Хазяїнова дружина підняла загорожу і, нахилившись, повернула мені гроші і подарувала поцілунок — напівзахоплений, напівспівчутливий, але жіночий і щирий, я певен.
Я знаю, що не перебільшую, навіть ненавмисно чи несвідомо, злиденність моїх коштів та труднощі мого життя. Я знаю, що коли містер Квіньйон давав мені шилінг, я витрачав ці гроші на обід або на чай. Я знаю, що я працював з ранку до ночі з простими чоловіками й хлопцями, вбраний у лахміття. Я знаю, що блукав по вулицях, їв погано й мало. Я знаю, що коли б не милість божа, то я би легко міг стати маленьким розбишакою або волоцюгою.
Проте я посідав певне становище на складі Мердстона і Грінбі. Крім того, містер Квіньйон робив усе, що міг зробити недбалий і заклопотаний на бридкій роботі чоловік, щоб відрізнити мене від решти. Але я ніколи не розповідав жодному чоловікові і жодному хлопцеві, яким саме чином опинився там, і нічим не виявляв, що сумую, там перебуваючи. Я страждав потайки, дуже страждав, але ніхто, крім мене, не знав цього. Як я вже казав, я не в змозі розповісти, як я страждав. Але я тримав це при собі і виконував свою роботу. З найперших днів я зрозумів, що коли б працював гірше за інших, то не міг би врятуватися від зневаги й презирства. Незабаром я став не менш досвідченим і кваліфікованим, ніж будь-хто з моїх товаришів. Хоч я тримався з ними зовсім просто, моя поведінка і манери відрізнялися від їхніх достатньо, щоб
