Апостол черні - Ольга Юліанівна Кобилянська

«А яка велика й гарна панна стала з тебе, — сказав брат весело, приглядаючися їй, і погладив її наново пестливо по лиці, — сказав би хто вісімнадцятилітня панна… а то ледве… я боюся, що лиш колись нараз почую, що й Оксана Цезаревичева виходить заміж».

«А-ай! — кликнула вона, неначеб її вколов хтось несподівано. — Ти забув, що ми не маємо в житті розлучатися?»

«Та де забув… — відповів він з удаваною повагою. — Записав собі в нотис, коли великий вітер був, то й яким чином щось таке забути. Але де батько, як маються й інші. Ходім до них».

На голосну балачку й радість Оксани, оклики, сміх, мішані з братовим баритоном, увійшов батько з своєї кімнати, прибраний святочно, (бо дуже шанував великі свята), появилися чи не рівночасно сестри й мати й інші з хати й за недовгу хвилину побачив себе Юліян в колі всіх любих. Мати тут пригортала, цілувала сина, тут батько з усміхом, що так рідко появлявся на його поважнім старім обличчю, притискав коротко та сильно, по-мужеськи, одинака до серця. Знов сестри вітали, обіймали брата, щебечучи, ущасливлені приїздом його, а там і оба будучі мужі їх увійшли скромно за голосами з дальшої кімнати й вітали його щиро. За недовгий час пішла оживлена радісна розмова, вздоганяли себе питання й відповіді, з чого вийшло, що Юліян був вже в коменданта, до котрого полку належав, замельдувати свій приїзд і враз з тим свій виступ, зараз по святах справляє собі цивільне вбрання й вирушить з Едвардом, котрий так само поступив… у подорож так зв. доповняючу освіту, чи, як се називав батько його товариша, «Bildungsreise»[72], до котрої сам уложив план і подорожну руту. Насамперед в Німеччину, Швейцарію, відтак Скандинавію, Англію, може, ще в Москву[73], Київ[74]… «А Францію?..» — спитав батько…

«Мабуть… бо нащо студіюємо фанатично французької й англійської мови?.. Та про те ще пізніше, а сьогодні я такий радий, що знаходжуся вже між вами».

І все наново був се по більшій части брат, що мусів на все відповідати, що оповідав про теперішнє й давніше, про те, що наспівало поки що ідеями, а заносилось на зреалізування ділами. Відень — це європейський лексикон, для котрого треба багато часу, взявши його з культурного боку… а він… скільки було в нього часу, як у військового, по службі бігав по бібліотеках, робив записки, слухав виклади, які йому на будуче мали би, як для професора, придатися, отже «уживати» Відня не було як, бо на те і його мінімальні засоби не позволяли. Та все-таки вдалося йому часами багато дечого великого та поступового бачити й чути й з українською молодіжжю, що там студіювала… пізнаватися.

Декотрі голодували по-геройськи і студіювали, се були деякі селянські сини, котрими можемо гордитися, а знов і з родин інтелігентних, що менше себе контролювали, вони витрачували час на локалях, котрі можна було оминати, бо лиш гроші в них залишали та здоров’я винищували.

Марія, що сиділа коло брата, погладила його, заглядаючи йому збиточно в очі.

«А ти був святенький, Юлику?» — питала.

Його погляд майнув через плечі по ній.

«Абись знала, що був святенький. Був, бо мусів з часом числитися, працювати, Едварда, заєдно… на оці мати, що іноді правдивого батька зраджував і грішми, як половою, сипав».

Так до вечері.

По вечері, котра відбувалася при гарнім настрою, і коли батько збирався піднятися із-за стола, всі присутні заголомшили його просьбою ще хвилину посидіти так, що заким він з того опам’ятався, на один знак прибувшого сина прискочили до нього оба наречені сестер з Юліяном, взяли його на руки і за маленьку хвилину обнесли три рази округ стола, при чім доньки плескали радісно в долоні, а мати то сміялася молодечо, то витирала сльози з розчулення.

По тім різдвянім «тріумфі», як називала це Зоня, попрохала вона всіх до кімнати, де знаходилась ялинка. Ся послідня блистіла вже від світла, пишна з свого срібно-золотого вбрання, такими ж дрібними дзвіночками, збагачена люкром, украшеними серцями, медівниками, позолоченими оріхами, дактелями і преріжними смачними конфетами, як їх звичайно бачимо на ялинках, а поверх всего того — ілюзія і іней… з-поза котрого визирали найбільші цукрові широкі рум’яні личка, усміхнені і плачучі, що викликували своїм видом усмішку.

Хто глядів на ялинку, глядів і на молоду Оксану. Вона була наймолодша в крузі, все звертало увагу на ню, жартуючи з неї на тему розвішених ласощів, цукрових круглих лиць і полюкрованих барвно сердець і інших медівників і паперових, освітлених бальоників. Вона була щаслива, що брат був дома, і чому б їй не бути безжурною?

Відтак розділювано дарунки. Кожде одержало щось, почавши від батька, що сидів в шкірянім фотелю, по бабуні, і усміхався добродушно — аж до наймолодшого. Батькові припала гаптована оксамитна шапочка до робітні; матері — практичний дарунок, бо широкий господарський фартух, яким вона врадувалася і по-молодечому на його вид розсміялася, цілуючи за нього Марію в личко, вгадавши, що то її видумка. Зоні передав її наречений маленьке етуі, в котрім знаходився золотий годинник і… Марія дістала від Зарка, в гарній оправі, Новий і Старий Завіт, «з котрого будемо щовечора по денній праці одну главу перечитувати», а Оксана — поезії Шевченка та Федьковича[75] і «все до посліднього на Ялинці…», на що Оксана відразу обома ногами, мов кавка, підскочила.

Коли роздаровування минулося, звернулася мати до сина і сказала: «Найкращим дарунком для нас всіх, а для мене зокрема, є твій приїзд, мій хлопче. Нікому з нас не снилося сьогодні тебе бачити». «Який він там ще хлопець, — упімнув свою жінку господар дому. — Він в мене мужчина відколи покинув середні школи, а надто тепер, де його бачу офіцером. А тепер, — додав, — заберу його на часок до своєї кімнати. Йому належить також дарунок, бо він не смів сьогодні з порожніми руками вийти. Наколи б трохи прибавився… то ви розважайтеся самі межі собою…» З тими словами всунув синову руку в своє рам’я і оба пішли до алькіра за робітнею, який охрестили дівчата між собою святинею, бо там знаходилася батькова спальня, бібліотека і інші його святощі.

«Для