Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб

Томаш видужував повільно, ніби хвороба випила всю його силу. Хитаючись, тинявся він по челядні, хапався за стіни і лавки, з неголеною, довгою бородою і проваленими щоками.

— Ой, як там без мене моя худобина гине… Курочка мої та й качки, — схлипувала Томашиха, сякаючись у спідницю, коли панна Констанція виходила з дівочої.

— Не плачте, тіточко. Сльозами лихові не допомогти. А вашу корівку та вівці забрали на фільварок, — тихенько шептала їй одна з дівчат-гаптувальниць, — Живі вони та здорові, тільки не бачити вам їх довіку.

— Ой голівонько моя безталанна, — тихо стогнала Томашиха і, почувши кроки панни Констанції, нижче насувала хустку на очі, щоб та не бачила баб'ячих сліз.

А Томаш молов на жорнах збіжжя в нежилій хаті за током, де оселили його разом з бабою, коли він трохи зміцнів.

Задовго до світанку підводився він і, коли баба йшла до фільварка, налягав кістлявими грудьми на дерев'яну підойму і рівно й повільно ступав широким колом, іноді зупиняючись підсипати збіжжя. Жорно було наздвичайно важке. Томаш ледве міг зрушити його, налягаючи на нього всім тілом, як галірник на своє тягло.

Пара йшла у нього з рота, важкий кашель трусив схудле тіло. Тоді він зупинився і стояв кілька хвилин, хитаючись, як п'яний. Від невпинного кружляння навколо жорна тьмарилося йому в голові. Притуплялися думки і почуття, в очах крутилися чорні плями. Рипіло жорно, перетирало збіжжя на борошно, а разом із збіжжям спрацьовувалось колись кремезне Томашеве тіло. Він так схуд, що страшно було дивитися. Одяг звисав на ньому, як на жердині. Лопатки крилами випиналися з-під сорочки.

Опівдні забігала Домаха з обідом і з оберемком хмизу, пxала хмиз у напівзруйновану піч і роздмухувала вогонь від принесеного в казанку жару. Розгорався в печі золотий кущ, в хаті ставало жарко, як у лазні. А Домаха сідала на лаві і, підпираючи рукою щоку, жалісно хитала головою.

— Ой, не житець ви, дядьку Томаше, на світі! Ой, не житець! Самі кістки та шкіра.

— Та де мені, - згоджувався Томаш, розглядаючи свої сині нігті. — Віджив своє, час у труну. От тільки б ще перед смертю на «слободи» видертися та старій нову хату поставити.

Домаха розв'язувала клунок і частувала Томаша чи то шматком сала, чи то сушеними грушами і розповідала йому новини:

— А у вас в Хутірцях люди почали від нашого Мертвяка розбігатися. Троє козаків, що жили біля річки, пішли на Уманщину до панів Калиновських. Дорогою здибав їх наш Мертвяк і — за ними. А вони — болотами… Так і не догнали. Кажуть, ніби Mepтвяк подав позов на Калиновського, та нічого з того не буде, бо хоч і служить він у Потоцького і крутить всіма його справами, та де ж йому з Калиновським тягатися.

— А як там з нашою хатою? — питає Томаш.

— Та бог же її святий знає!.. Худобину забрали, а хата… Певно, стоїть, як стояла. Мабуть, дасть її пан якомусь козакові або будникові. Кажуть, ніби він ліси продав на попіл.

Томаш доїдає борщ і кашу і, тріпнувши довгим волоссям, знов стає до жорна. Домаха підкладає трісок у піч, бере порожній посуд і, зітхнувши ще раз, зникає. А Томат меле й меле, витоптує доріжку кільцем на глиняній долівці. Кружляє хата йому в очах, одноманітно рипить жорно, пливе піч з вогняною пащею, спітнілі від морозу двері, підсліпувате віконце і покуття, де під поцяткованим мухами рушником темніють жахливі невідомі лики, що скидаються на мерців.

«Пішли на слободи до Калиновського". Троє… Хай судиться за них Доліва-вовкулак. Не поверне він втікачів, бо пани, як щупаки, ковтають один одного, і магнати забирають собі дрібні хутори, маєтки і поспільство, і ліси, і все… Але чому вони пішли, а він тут кружляє, гине від цього безглуздого одноманітного тупцювання, не бачачи живої душі?! Лантух за лантухом. Або жито, або пшениця. Як той пророк, чи як його там, про якого розповідав колись мандрівний рибалта з великою книгою у шкіряній оправі.

…І осліпиша його філістимляни, і поставиша молоти на жорнах, і глузуваху з нього, і плюваху в сліпі очі за те, що мріяв він звільнити рідну землю свою і людей від неволі…

І Томашеві здається, що колись прийде такий герой, і на поклик його повстане поспільство, наче весняні паростки від теплого сонця. У вогні і крові викує він їм волю.

І пригадує Томаш малюнок з рибалтиної книжки: стоїть сліпий серед пишної зали чи то якоїсь чудернацької церкви. Юрбляться там пани і князі у строкатому пишному одязі, і, напружуючи м'язи, сліпий розсуває кам'яні стовпи, що підтримують склепіння будівлі. І завалюється стеля, і гинуть під уламками всі, хто не знає кайданів і надмірної праці, хто живиться чужою кров'ю, чужим стражданням і хлібом.

Рипить жорно, чавить сухе збіжжя. Пливуть лави, кутки, віконце у крижаних візерунках морозу, піч, де згасає золотий жар. І кашель, задушливий кашель рве груди, і тоненька цівка крові тече по попільно-сірих вустах… Хворий зупиняється, з хрипінням ловить губами повітря і, схилившись на жорно, довго не може віддихнути.

Синіють ранні присмерки за вікном. На селі тепло спалахують перші вогники. М'якою синню стеляться сніги, а, в сріблястому місячному небі міняться крижинки перших зір. На шибках намерзають кришталеві пальми, міняться діамантовим розсипом, Сяють грезетом з чистого блискучого срібла.

Пізно ввечері приходить Томашиха і напівмертва від утоми падає на лаву. Потім запалює каганець і дає хворому печене яблуко.

— Їж, старий. Це тобі дівчата прислали.

Ввечері Томашеві стає легше. Блищать у нього очі. На щоках грає червінь. Він розстібає комір сорочки, оголяє ключиці і з насолодою смокче кислувате яблуко. А баба варить вечерю, закриває комин і затулки в печі, потім сідає біля чоловіка.

— Прибігла Палажка з Хутірців, — розповідає вона, позіхаючи і хрестячи рот з чорними пеньками зубів. — Люди аж виють. Забирає Мертвяк воли та коні на фільварок, а в кого свині є — то й свині беруть. Ставок спустили, рибу повиловлювали, засолили та повезли до Варшави на продаж.

— А я вже дванадцятий лантух домолов, — розповідає Томаш. — Мабуть, до великодня впораюсь.

— Дай боже, цариця небесна, — зітхає баба. — Відігрієшся тоді на весняному сонечку, видужаєш. Підемо з тобою на Уманщину.

І Томашеві раптом здається, що він дійсно домеле збіжжя і видужає. Йому легше дихати. Він наче відчуває, як наближається весна з її життєдайним теплом, він легко зводиться на довгі ноги і знов стає до жорен.

— Схаменися Томашику. Час спати, — умовляє