Не вбивай - Богдан Сильвестрович Лепкий
Невже ж їх у нас не було? А Хмельницький, Виговський, Дорошенко, — може, й другі.
Тільки нашим бракує того, що чужим доля дає: авторитету й традиції. Карло хлопцем одно й друге дістав, наш чоловік мусить їх здобувати, нашому треба боротися за те, що другі готовим до рук разом зі скиптром дістають. У нас боротьба на всі фронти, і тому така важка побіда.
Гетьман ніяк не може уявити собі українського Карла, ані Петра.
З тим і засипляє.
Це його щастя, що сон послушно приходить. Люди дивуються, коли Мазепа спить. Він працює не раз допізна в ніч, а скоро світ встає. Але ті дві-три години сну, кріпкого й безтурботного, сну ніби на його власний приказ, покріплюють його. Не раз у повозі притулить голову до подушки й засне так, як другий навіть на лебединих пухах не спить.
Цей добрий сон — один із секретів його молодечого вигляду.
Мазепа опанував свій сон — силою волі…
Орлик двічі відхиляв занавісу і двічі подавався назад. Гетьман спав, скинувши контуш і сап'янці. Біля його похідного ліжка лежало світляне віконце. Вечоріло.
Орлик ждав, аж гетьман покличе його. Кендзеровського відпустив, нікого не було в шатрі.
Генеральний писар тримав прохання старшин і думав.
Пригадав собі свою мат оду дружину і своїх маленьких синів. Що станеться з ними? Вони ж у Батурині. Коли б так Мазепина зрада виявилася скорше, ніж вспіє спровадити їх до отсього табору, — пропали.
Орликові мороз пішов по спині. Невже ж він має право ставити добро і життя своїх найближчих на непевну ставку? Невже ж вірність гетьманові — річ святіша від щастя його рідних дітей і коханої дружини?
Він пригадав собі тую ніч, коли гетьман, дякуючи сліпому припадкові, був приневолений розкрити перед ним тайну. «Іди і молися Богові, — сказав, — ти молодий і по-Божому живеш, може, Бог вислухає тебе. Молися, якщо хощет Господь, да устроїт…» Хитрун! Усіх нас на шнурку водить, як хоче, так наструнить, а тоді: «Йди і молись Богу!»… Злість підступала до Орликового серця. Як може один чоловік володіти таким великим гуртом? І то не товпою, а людьми як не образ ованими і вченими, так бувалими і досвідченими?
Бунтувався проіи насили. Це, що нині робив гетьман з отсим письмом, це чиста комедія — лицедійство, коли не лицемірство. Гетьман давно рішився, все своїм Богом чинить, а старшинами так крутить, що нібито не він їх веде, а вони його провадять. Один чоловік усіми заправляє, всі під його дудку танцюють, усе вертиться, як він собі бажає. Старий, дряхлий чоловік.
Забував про добродійства, яких від гетьмана зазнав, — бунтувався. «Велике діло, що мене з консисторського канцеляриста генеральним писарем зробив, першим при собі, значиться, чоловіком! Не будь у мене снаги, генерального пера не встромив би в руку. Але що я таке при нім? Ні то син, ні то пахолок. А піди-ноти, Пилипе, а зроби-но ти, Пилипе! Так раз у раз. Знаряддя я у його руках, більш нічого. Послушне знаряддя в гетьманових руках. А як приманює мене! Все мені тую булаву показує, мовляв, по моїй смерті, може, вона тобі припаде, тобі або Войнаровському».
Орлик хвилювався. Сердився, що гетьман затаїв перед ним свої зв'язки з княгинею Дольською. «Єзуїт Заленський і болгарський митрополит-розстрига більше в нього віри
мають, ніж я. А тринітар?»
Орлик пригадав собі нинішню пригоду зі шпигуном, котрий нібито в холодній сидить. «Але під вартою, щоб йому волос з голови не злетів». Комедія, котра могла скінчитися трагічно. Чи не скінчиться трагічно ціла тая велика комедія, котру старий гетьман затіяв?
Раб бунтувався проти власті господина свойого. Вічна залежність, безнастанний послуг, повсякчасна тінь, у якій йому поводилося ходити, бо велетень Мазепа тую тінь на його постать кидав, проймали болем його палку, честилюбиву душу.
«Гарно! Регіментар ти єси, а ми підчинені тобі міністри, маємо слухати тебе і сповняти прикази твої вірно… Так скажи це. Не крийся, скажи, що ти деспот, що монархію з гетьманату робиш. А то він так м'яко прибрав нас у свої руки і крутить нами, як куклами в вертепі. Танцюємо на його шнурку. Тю!»
Кинув Ломиковського письмо на стіл.
«Такі поважні старшини, а не бачать того. Пишуть, не знаючи, що він диктує їм. Наскучило дивитися на те. Страшний чоловік. Петро тілом, а він духом страшний. Духом своїм поневолює нас».
Орлик бунтувався проти перемоги Мазепиного духу. Ще раз гадками в тую ніч вертав, коли від гетьмана з тайною на печерський двір побіг і гроші нищим роздавав, щоб молилися до Бога. Мало на якогось чоловіка не впав. Лежав серед дороги, як катода. І йому гріш у долоню вткнув. «Малися, щоб Господь устроїв усе по добру». Не прийняв. Він не нищий. «А чого ж ти тут лежиш?» — «До Києва вмирати прийшов. Вмерти не можу. Може, тут Бог смерть мені пішле»
Хотів упевнитися, чи Київ ще наш. Подивитися на Лавру, на Мазепині церкви, на академію, гетьмана побачити хотів, Степановича Івана. Чи гетьманує він, чи антихрист?
Орлик до богодільні його відвів, а нарано до гетьмана попровадив.
Ще й нині тямить цей мент. Старий козак, що за Виговського, за Дорошенка і Сомка в походи ходив, за Мазепи праву руку втратив, підступив до гетьмана і доторкнувся до його одежі. Впевнився, що гетьман ще є. Мазепа руку йому подав: «Здоров був, батьку!»
«Доброго здоровля вашій милості у Господа прошу», — сказав і повалився трупом.
Орликові на цей спомин мурашки полізли по шкурі. «Духом своїм насилує нас. Такої жертви, як він, ніхто не жадав від козацтва. А слухають його. Навіть на Січі свою партію має».
Орлик гарячий лоб до зимного стола притулив. «Але й насилі кінець. Годі, щоб він нас до нещастя провадив. Нас — то ще. Але що винні жінки й діти наші? Ми, батьки і мужі їх, маємо їх добровільно в руки московських катів віддати? Ні, нікоіи й нізащо в світі! Такої жертви ніхто не сміє вимагати від тебе, навіть гетьман від свого генерального писаря — ні!»
Орлик встав. «Що ж тоді?… — питався сам себе тривожно. — Сказати йому це? Знищить чоловіка. Назве зрадником і бунтарем, прихвостнем Кочубея. Під суд віддасть…
Найпростіша річ — вбити. Лежить сам, нігде ні живого духу. Спить. Один, добре вимірений удар штілєту, і всій трагедії кінець. З шатра є потайник у балку, про котрий не знає ніхто. Можна вийти, вернути в
