Комашина тарзанка - Наталія Володимирівна Сняданко
Туристів завжди легко відрізнити. Ось ці двоє з фотоапаратами і, можливо, ще он ті студенти на траві перед Райхстагом. Ззаду нас оминає парочка на антикварного вигляду велосипедах – переднє колесо велетенське, заднє – крихітне. Вони розмовляють польською, але виглядають цілком асимільованими, та і навряд чи тарабанили б із собою на вихідні ці чудернацькі велосипеди. Жіночка на останніх тижнях вагітності не викликає жодного сумніву, як і родина з трьома дітьми та песиком. Зосереджені на цій дедукції та підраховуванні, ми майже не звертаємо уваги на монументальні споруди зі скла і бетону по обидва боки ріки, на дивний катер, не прогулянковий і не туристичний, із написом «Школа риторики»; від нього віє чимось майже афінським, і нескладно собі уявити, як слухачі цієї школи могли б розміститися на велетенських білосніжних сходах, які ведуть в нікуди, бо двері, якими завершуються сходи і починається будівля, завжди наглухо зачинені і сходами ніхто нікуди не підіймається і не спускається. Хіба інколи поряд зі сходами фотографуються поодинокі туристи, не такі, як ми, а звичайні, у білих кросівках, панамках від сонця, з цифровими фотоапаратами і картами в руках. Вони не соромляться своєї нетутешньості, не намагаються її приховати, а просто збирають враження, слухняно виконуючи вказівки путівників.
Туристів тут виявляється значно менше, ніж ми очікували. Мабуть, усе через той же комплекс власної меншовартості ми відразу ж намагаємося вигадати теорію, яка пояснювала б це. Анна припускає, що надмірна монументальність цього старанно збудованого наново і позбавленого попередньої атмосфери місця зробила його надто неживим, більше схожим на куліси до якогось голлівудського блокбастера, ніж на ділянку густозаселеного мегаполіса. І справді, дивлячись на всю цю застиглу масу білого бетону і скла, важко уявити собі, як тут стріляли у студентів, що намагалися прорватися за берлінський мур. Хоча прізвища загиблих можна прочитати на розставлених уздовж набережної хрестах. Ще важче уявити собі, як виглядав тоді «палац сліз», тобто теперішня зупинка метро Фрідріхштрассе, велетенська і жвава о будь-якій порі, заповнена ятками з фастфудом, сувенірами, мобільними картками та книгами, як тут прощалися перед розлукою родичі, що мешкали по різні боки стіни і яким дозволили ненадовго зустрітися. Теперішня надто показна респектабельність цього місця дезорієнтує, примушує сумніватися у вірогідності минулого, похмурість якого видається сьогодні перебільшеною метафорою з підручника історії.
Теорію Анни підтверджує і значно більша кількість туристів, що їх ми виявляємо зовсім недалеко, навпроти Бранденбурзьких воріт. Латиноамериканські музики із дорогою апаратурою грають явно під фонограму. Академія мистецтв, офіси найбільших світових банків, американське посольство. Навряд чи щось може порушити тутешню залаковану гармонію. Сонячне недільне пообіддя, голуби – все як у якомусь кічуватому кіно. І на центральній лавці вона – їй, мабуть, уже за шістдесят, але пурпур її блузки та старанність зачіски і макіяжу закликають не думати про це. Вона теж читає «Русский вестник», чи як його там, і здогадатися про це неважко ще здалеку, поки літери не проступають поодинці, підморгуючи знайомими сполученнями.
Нам дуже швидко набридає тут, ми спускаємося до метро і їдемо кудись у східному напрямку. Зехра обіцяє показати знамениту «кнайпу бомжів», куди нібито з’їжджаються на обід з цілого міста, бо це найдешевша у місті кнайпа, і їжа при цьому доволі смачна. Ми довго блукаємо, поки Зехра таки знаходить потрібну кнайпу, ми замовляємо по велетенській відбивній з гарніром і салатом. Ціна приємно вражає, але дивує те, що дві з чотирьох цілковито ідентичних порцій чомусь виявляються наполовину дешевшими. Ми вирішуємо не звертати на це уваги персоналу і чесно ділимо видатки. І лише потім, за кавою, я випадково вичитую у буклетику на столі, що ця кнайпа – єдина в Берліні, де запроваджено спеціальні знижки для розумово неповноцінних та психічнохворих. Я показую буклетик Анні, Зехрі, Інзі та Яніні, але замість логічного в такій ситуації загострення невпевненості в собі ми вибухаємо дружним реготом. І навіть не стільки через специфічність ситуації, схожої на сценку з якоїсь антикварної кінокомедії із грубувато плакатними колізіями, у яких герої здебільшого падають, послизнувшись на банановій шкірці чи їм на голову випадково виливають застояну воду з квіткової вази, фільми з гумором, який має бути зрозумілим кожному навіть без слів. Цей вибух реготу ламає щось у нас усередині, вивільняє нас від самонавіяних страхів і кардинально міняє настрій нашої прогулянки.
Тепер ми вже не боїмося виглядати туристами, і навіть туристами зі Східної Європи. Ми не будемо більше бавитися у нещирий снобізм і дозволимо собі навіть походити по магазинах із розпродажами, не замислюючись над тим, як це виглядатиме збоку. Ми не говоримо про це, але я відчуваю, що думки наші схожі, і ми навіть шукаємо перший-ліпший із таких магазинів, аби нарешті подолати у собі ще одне табу. Це виявилася невеличка крамничка, на вітрині якої ми побачили велике оголошення про розпродаж сумок. І хоча ні сумок, ні валіз нікому з нас не потрібно, ми, не змовляючись, заходимо досередини, де біля каси голосно скандалить із продавчинею обурена жіночка. Вона ледь говорить німецькою і має дуже виразний російський акцент. Жіночка не може зрозуміти, чому її подрузі, яка купила тут точнісінько таку ж валізу за десять євро, шеф дав у подарунок ще мило, а їй не дали, і тепер вона приїхала з іншого кінця міста шукати справедливості. Ми виходимо з магазину, не чекаючи розв’язки. А за рогом бачимо ще один розпродаж – літнього одягу – і прямуємо туди.
– Купи себе штаны, смотри, недорого, – каже одна блондинка іншій. Обидві вбрані у яскраво-рожеве, голубе і блискуче, обидві сильно напарфумлені.
– Так они простенькие совсем, – сумнівається її супутниця з яскраво нафарбованими губами і довгими нігтями.
– Ну и ничего, иногда можно, – переконує її перша. – В лес там, на дачу.
У них, як і в нас, відбувається ініціація, вони, як і ми, долають стереотипи. І поки ми тиняємося між вішаками і
