Землянка - Віктор Семенович Близнюк

Над принишклими хлопчаками, над двома голівками, чорнявою та білявою, перекинулось високе кришталеве небо. Чиста, промита сонцем, прополоскана вітрами блакить червневого полудня. Жарінь. У всьому тиша і спокій. І не віриться, що десь у чорному вирі змішалося небо й земля, лопаються барабанні перетинки од виску бомб, од реву снарядів, а з розпанаханих грудей дзюркотить густа солдатська кров і холоне в тремтячих долонях подорожника.

Війна…

Далеко відкотилась вона од рідної хати, та все ж, як глибинний вибух, знов і знов струшує отерплі душі матерів і дітей. Хоча б скоріше…

Про мир довгожданий, про новий світ, де буде школа, вечірнє вогнище на березі Інгулу, юшка-смакота із щучого хвоста, — про життя задумались босоногі філософи, до грудей своїх пригортаючи небо.

— Ой! — виприскує Лесь із прим’ятої суріпи. — А додому?.. Заговорив ти мене, Вовко! Влетить…

Сполохані кози, як по команді, крутнулися, висунули бороди з густої, мов коноплі, щириці: що воно шелеснуло бур’янами? Заєць? Тю, Зайценко, той губатенький, котрий до їхнього гурту приводить симпатичну кізку — білу, з чорними вушками й ратичками… Ич, яким вибриком гайнув до села, наче за ним сірі погналися!

І знову Вовка сам.

Він, степ, кози й небо.

Тяжко одному. Хоч розірвись. І за козами стеж, і в ховрахову нору заглянь («Здоров, комірниче! Ревізія кличе», — «Пі-і-і, дітки сліпі, жінка слаба, а я пі-підірвався» — «Чисто брешеш, віять не треба!»), і за метеликами попобігай. О, це хитре полювання! Бач, на вершечку лободи затріпотіли два яскраво-жовті листочки. Тихо підкрадайся ззаду. Так тихо, щоб і сам не чув своїх кроків. Стань. Не диш. Тільки руку простягай. І пучками — тонко! ніжно! — щик… Жовтий пилок на пальцях, а метелик погойдався, полетів до сусіднього куща. Так тебе виводить насмішник-вертун, що й уві сні за ним ганяєшся.

Чим вище сонце, тим частіше позирає Вовка на піщаний сугірок, оперезаний стежкою, що протоптана від Яценкового двору. Он він, Лесь! Біжить. Ба ні, не біжить, плентається, як мокра курка. Що з ним таке?

— Лесю! Швидше давай.

А Лесь шкутильга потихеньку. Скривило його, немов дичок наївся. Підійшов, хворий чи зляканий, і потрусив губою:

— Кудима нема.

— Забрали? З району?

— Привалило його. Мабуть, як спав. Стеля обрушилась і…

— Ну-ну, сідай, розкажи.

— Людей там повно. Розгрібають. Кажуть, з довоєнного, видно, часу зерно ховав на горищі. Стріха текла, загнилось. Плуг спакував, сівалку, цілого воза і теж туди, за комин…

Олесь зіщулився, втиснув коліна під груди.

— Страшно глянуть… Ворох гнилля, смердить, все змішалося — якісь сошники, барки, упряж… Давай розкопувать, а насподі — Кудим. Тягнуть його — пшениця з вух висипається…

Це було таке неймовірно дике, що Вовка сидів якусь хвилю, наче громом прибитий. З глибини спопелілої душі вирвав як біль:

— Лесь… Ну для чого, скажи, напташив Кудим оте все? Хазяйнувать збирався?

— Хто зна. У погребі знайшли бринзу в діжках — геть запліснявіла. А сам, кажуть, скільки й жив, із сухарів на воду перебивався.

— Я думав, що він їсть як не в себе. Пузо таке…

— Що ти?.. То від макухи. Себе й сім’ю душив остюками. Все відкладав на чорний день.

— На чорний… Вже, по-моєму, чорнішого за те, що було, й придумать не можна.

Як горобці в дощ, вони сиділи наїжившись, пасли «курчат», що густо всипали байдужі до колючок і болота ноги. В обох чобітки з лепу до самих колін. В обох серйозні, по-дорослому замислені обличчя.

— Коли ховатимуть? — спитав перегодя Вовка.

— Завтра, мабуть… Ти підеш?

— Сам не знаю. Треба було б. Як-не-як — людина. Раз покидає землю.

— Бог з ним! І я піду…

— А за Федьку не чути?

— Утік — наче під воду пішов. Яшка робив засідки вночі, дарма. Може й справді подумав: як гнить по сховах, вовком од людей тікать, то краще в Інгул.

«Хм… щось дивовижне. Як на горищі: і моторошно, і заманює», — Вовка просунув плече у відхилені двері. Він не дзенькнув клямкою, не шелеснув холошами, став і вп’явся очима в куток, де розсіювала жовте світло воскова свічка — облизаний недогарок на консервній банці.

Вогник був кволий, полохливий, темрява зависала над ним попелястим волоттям, і білий язичок блимав немовби із запічка. Чорними тінями схилились над книжкою Василина й Надійка. Вони сиділи на долівці, обнявшись, як сестри. Василина читала глухим протяжним півшепотом, Надійка, немов заворожена, дивилась на матір і бачила перед собою, мабуть, не змарнілу жінку з маленьким бляклим личком, а одну з тих чарівниць, що обертаються на білу лебідку, на снігову королеву, на таємничий квіт папороті. Затамувавши подих, вона слухала матір і вслід за нею ворушила губами. Здавалось, між ними витала казка…

В землянці пахло чебрецем. Видно, Ольга принесла із степу духмяне зілля і встелила ним долівку — зелені ж святки. «А де ж сама невістка? — ковзнув Вовка поглядом під стінами. — Нема. Блукає десь над Інгулом. Не одна, звісно…» Вовка зиркнув у другий куток. Мати сиділа на стільчику, ліктем сперлась на плиту, долонею затулила щоку. І не сум, не зажура, а тиха радість восковим світінням розлилась по її обличчю. Вона, певно, згадувала щось приємне, з барвистих днів своєї молодості, і відблиск того далекого тріпотів у її очах. Давно Вовка не бачив матір такою. Давно не було такої мрійливої тиші в землянці. Наче постукало в двері несподіване свято. І чомусь у Вовки прискорено забилося серце. Щось його жде… Щось буде… хороше.

Спочатку