Цар і раб - Іван Іванович Білик

А ввечері він пересвідчивсь у сьому.

Сенатор запросив його на невеличку прогулянку морем. Його високозада дирема стояла коло зимових причалів, піднявши вгору всі свої сто двадцять весел, гарна й зі смаком обмережана по насадах найліпшими різбярами вже давно померлого Ганнібала.

Коли кедрові весла мірно лягли на воду, сенатор з неприхованою гордістю розповів Діофантові, що дирема й справді належала колись великому карфагенському таксіархові.

— Й досі збереглася? — подивував Діофант. — Скільки ж, цікаво, вже літ відтоді?..

— Скільки?.. — Сенатор теж замислився, поринувши в спогади молодости, вельми далекої. — Тридцять шість.

Того року загинув Карфаген, переораний дерев'яним римським плугом з бронзовим лемешем. Але так само жорстоко поплативсь і грецький город Корінф, і Діофант обережно нагадав про се Сцеволі. Сенатор почав пригадувати, як се було, в розмову втягсь і молодий деспот боспорського царя, й коли римлянин почав плутати імена й роки, Савмак несподівано підправив його.

Ледь торкаючись веслами крутої хвилі, дирема пливла попід берегом на полуніч. Мури Херсонеса мовби виростали з води, могутні й уміцнені багатьма сторожовими вежами, далі, тримаючись берега, звертали круто праворуч, а по п'яти стадіях від стани — ще раз праворуч. Город стояв на правильному чотирикутному мисі, а за ним починалася така сама й розмірами, й формою затока, немовби дядьки Зевса, титани, граючись, одрізали рівний шмат суходолу й пересунули його далі, щоб Херсонес мав природний захист із трьох боків. Лиш одну брилу впустили несучи, впустили й забулись про неї, й тепер вона здіймалася в глибині затоки, стрімка й кострубата.

Вітер був дужий, і дирему кидало з гребеня на гребінь, хоч роби-далматинці й не збилися з ладу жодного разу, підкоряючись ударам бубнила в глибокому коробі судна. Не зважаючи на теплі скіфські кожухи, полудневий вітер проймав мало не до кісток, але троє чужинців, а з ними й особистий мечоносець Діофанта Евґеній не думали сходити вниз, у теплу комірчину диремарха.

Тут менше видно, що ти думаєш і чого не думаєш, мружачись од стрічного вітру, сказав собі Діофант, коли дирема попливла попід східними мурами до літніх причалів у глибині затоки. Хоча ся перевага була й недоліком, бо Діофант не міг з усією пильністю стежити за іншими. Йому дуже багато залежалося на тому, що подумає про нього сенатор сьогодні, а ще дужче — що скаже згодом, повернувшись до Рима.

Савмак не вельми непокоїв його: з ним, а до того й з Перісадом Діофант в основному домовився. Скіфського царя належало лякнути й схилити до згідливости. Головною турботою лишався сенатор, і Діофант од самого ранку чекав з його вуст виразного слова й точних оцінок.

Публій Муцій Сцевола, певно, відчував, чого той прагне, й умисне вернув розмову на сторонні речі. Діофант вирішив знову вдатися до випробуваного вранці ходу, й коли Савмак, погарнішавши на різкому провесняному нотові, дійшов у своєму диспуті з сенатором до Македонської війни, він закинув:

— Ми, східняки, ніколи не певні, якому слову римлян вірити, а якому — не дуже.

— Се ти кажеш про Велику Фріґію?

— Ні, сенаторе, кажу про «визволення» Еллади.

Оте «визволення» Діофант вимовив з таким притиском, що не могло бути й сумнівів, як він до нього ставиться. Діафіантові допоміг Савмак:

— Якби римляни тоді сказали, що збираються загарбати Елладу, греки б теж не торгували пиріжками на аґорі.

— Вони вже звикли торгувати пиріжками, — підлив у вогонь оливи Діофант, чекаючи, що з того буде.

— Хто звик, а хто й згадав би Фермопіли й Саламін. А так римляни сказали: «Воюємо з Філіппом Македонським за волю Еллади!» Гарно ж? І греки собі спокійно торгували своїми пиріжками…

Сей юний Перісадів деспот дедалі більше подобався Діофантові, й він знову кинув оком на Евґенія, що з байдужим виглядом горнувсь у тепле хутро скіфського милота. Кумири подавали Діофантові виразні знаки прихильности, й він тепер був майже певен, що сей високосний рік, який приносить людям негаразди, йому принесе велике щастя.

Усе роз'язалося дуже просто, хоча й не зовсім сподівано, подивившись на свого чорнявого високобрового махерофора, що горнувсь од вітру в кожушину, Діофант сказав:

— Евґенію, ти пішов би в короб, на тепле, може… Ніс посинів.

Евґеній уперто відмовчувався, Савмак здивовано глянув на Діофанта, який так по-батьківському піклувався про свого мечоносця, сенатор же мовив, розчулено всміхаючись м'ясистими змерзлими губами:

— Греків можна шанувати вже хоча б за їхню людяність. Ми, римляни, поводимося з робами, мов з худобою, й се ознака нашого варварства.

— Евґеній не роб, сенаторе, — ніяково заперечив Діофант.

— Однаково, однаково! Наш, римський, леґат ніколи б не відіслав свого мечоносця погрітися: мерзне сам — то хай мерзнуть і всі побіля нього. — Він раптом схаменувсь: — А чого се ми й справді мерзнемо коло сих насадів?! Прошу до низу, прошу!

Вони крутими сходами зійшли в короб і поховалися в теплій комірчині диремарха на носі судна. Й уже там, роздягшись і вигрівшись, римський сенатор довірчо поклав руку на коліно Діофанта:

— Сенат завжди певен у доброму ставленні Мітрідата Евпатора до римського народу, таксіарше. Коли хтось казатиме, ніби понтійський цар умисне підбурює херсонітів проти скіфського царя, я спробую довести, що се неправда.

— А якщо Мітрідатові доведеться втрутитись у сварку між херсонітами та скіфським царем Палаком? — обережно закинув гачка Діофант, подумки гукнувши в помічниці мудру доньку Зевса, що недаремно народилася з голови батька.

Сенатор не довго вагався, певно, за сей день він уже встиг виважити всі можливі повороти розмови, й говорив, розтягуючи слова, тільки для ваговитости.

— Якби Мітрідатові довелося мирити херсонітів зі скіфами, я думаю, правлячий сенат був би однаково переконаний, що до римського народу понтійський цар лишиться щирим другом і свято берегтиме підписану його вітцем, Мітрідатом П'ятим Еверґетом, угоду про мир і братерство між нашими двома народами.

Діофант ледве стримував усмішку задоволення. Його гаряча каппадокійська кров ударила в скроні