Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

Джоан не рушила з місця.

— Вишлють, — сказала вона так, ніби аж тепер збагнула, що це означає.— Вишлють? Із Франції? І тебе не буде?

— Недовго.

Здавалося, Джоан не почула, що він сказав.

— Тебе не буде, — мовила вона. — Не буде І Що ж я тоді робитиму?

Равік усміхнувся.

— Так, — сказав він. — Що ти тоді робитимеш?

Джоан сіла, поклала руки на коліна й ніби заклякла.

— Джоан, — сказав Равік, — я тут уже два роки, й нічого не сталося.

Вираз її обличчя не змінився.

— А коли все-таки станеться?

— Ну, то я скоро повернуся. Тижнів через два. Це буде наче невеличка подорож, та й годі. А тепер зателефонуй до «Шехерезади».

Вона нерішуче підвелася.

— Що мені сказати?

— Скажи, що в тебе бронхіт. І говори хрипким голосом.

Джоан рушила до телефону. Але на півдорозі зупинилася й швидко повернулась до нього.

— Равіку…

Він обережно відвів її руки.

— Годі. Забудьмо про це. Для нас це навіть добре. Не дасть нам стати лихварями пристрасті. Наше кохання лишиться чистим, як полум'я, а не перетвориться в кухонну плиту, де готують обід для родини. А тепер зателефонуй до клубу.

Джоан зняла трубку. Равік стежив за нею, поки вона говорила. Спочатку думки її були десь-інде, вона весь час поглядала на нього так, наче його от-от ув’язнять. Та поступово почала досить легко й вірогідно брехати. І набрехала навіть більше, ніж було треба. Обличчя її ожило, на ньому тепер відбивався той біль у грудях, який вона змальовувала. Голос ставав дедалі втомленіший, хрипкіший, а наприкінці Джоан навіть закашляла. Дивилася вона вже не на Равіка, а кудись поперед себе, цілком захопившись своєю роллю. Він мовчки спостерігав її. Потім добре хильнув кальвадосу. Жодних комплексів, подумав він. Як дзеркало, що чудово все відбиває, але нічого не затримує.

Джоан поклала трубку й відгорнула назад волосся.

— Вони мені повірили.

— Ти була незрівнянна.

— Сказали, щоб я не вставала з ліжка. 1 завтра також, якщо, боронь боже, не минеться.

— От бачиш. Не доведеться завтра починати все наново.

— Так, — мовила Джоан, спохмурнівши. — Якщо на це так дивитися. — Тоді підійшла до Равіка. — Ти налякав мене. Скажи, що це неправда, Равіку. Ти часто говориш щось просто так. Скажи, що це неправда. Не така страшна правда, як ти мені набалакав.

— Це неправда.

Вона поклала голову йому на плече.

— І не може бути правдою. Я не хочу знов залишитися сама. Ти повинен бути зі мною. Я ніщо, коли залишаюсь сама. Я ніщо без тебе, Равіку.

Равік глянув на неї.

— Джоан, — сказав він, — часом ти схожа на дочку якогось портьє, часом — на Діану з лісу, а часом — і на ту, й на ту.

Вона не підвела голови з його пле. ча.

— А тепер я на кого схожа?

Він усміхнувся.

— Тепер ти Діана зі срібним луком. Невразлива і смертельно небезпечна.

— Якби ти казав мені це частіше.

Равік замовк. Вона не зрозуміла, що він мав на думці. Та й нащо їй розуміти. Вона сприймала тільки те, що її влаштовувало, і так, як її влаштовувало, а до решти їй було байдуже. Та саме це найдужче приваблювало в ній. Кого зацікавить людина, у всьому схожа на нього? І хто шукає в коханні моралі? Мораль — вигадка безсилих, жалібна пісня невдах.

— Про що ти думаєш? — спитала Джоан.

— Ні про що.

— Ні про що?

— Ну, про дещо думаю, — сказав він. — Думаю, як би нам поїхати звідси на кілька днів, Джоан. Туди, де є сонце. В Канн чи Антіб. Начхати нам на обережність! Начхати нам на всі мрії про трикімнатну квартиру й міщанський затишок! Це не для нас. Хіба вночі, коли цілий світ, спраглпй тепла і літа, спить у місячному світлі, в тобі не втілений весь Будапешт, усі пахощі розквітлих каштанових алей? Ти правду кажеш! Треба поїхати з цієї темряви, холоду й дощу! Хоч на кілька днів.

Джоан рвучко випросталась і глянула на нього.

— Ти справді цього хочеш?

— Справді.

— Але ж… поліція…

— Хай їй біс, тій поліції! Там не більша небезпека, ніж тут. Місця, які відвідують туристи, не так суворо перевіряють. А надто в дорогих готелях. Ти там ніколи не була?

— Ні, не була. Була тільки в Італії і на Адріатичному узбережжі. Коли ми поїдемо?

— За два-три тижні. Це найкраща пора.

— А в нас хіба є гроші?

— Трохи є, а тижнів за два буде стільки, що вистачить на подорож.

— Можна зупинитися в невеличкому пансіоні.

— Тобі не личить пансіон. Ти повинна жити або в такій норі, як ця, або в першорядному готелі. Ми поїдемо в Ан-тіб і зупинимося в готелі «Кап». Такі розкішні готелі для мене цілком безпечні, в них не вимагають документів. Найближчими днями я маю розрізати живіт якійсь важливій особі, службовцеві з високим становищем, отож він і додасть ті гроші, що нам не вистачає.

Джоан швидко встала. Обличчя її сяяло.

— Дай-но мені ще того кальвадосу, — сказала вона. — Видно, він таки справді незвичайний. Кальвадос мрій. — Вона підійшла до ліжка і взяла в руки свою вечірню сукню.

— Боже мій, а я нічого не маю, крім цих старих ганчірок!

— Може, ми й з цим зарадимо. За два тижні багато чого може статися. Апендицит у вищому товаристві або складний перелом у мільйонера…

XIV

Андре Дюран був щиро обурений.

— З вами більше працювати не можна, — заявив він.

Равік здвигнув плечима. Вебер сказав йому, що Дюран отримає за операцію десять тисяч франків. І коли Равік не домовиться про гонорар наперед, той пришле йому двісті франків. Так він зробив і останнього разу.

— За півгодини до операції. Я такого від вас не сподівався, докторе Равіку.

— Я від вас також.

— Ви знаєте, що завжди можете розраховувати на мою великодушність. Не розумію, чого ви раптом стали таким меркантильним. Мені прикро говорити про гроші у хвилину, коли пацієнт уже довірив нам своє життя.

— А мені ні,— відповів Равік.

Дюран якусь мить мовчки дивився на нього. Його зморшкувате обличчя з сивою клинцюватою борідкою випромінювало гідність і обурення. Він поправив окуляри в золотій оправі.

— А на скільки ви розраховуєте? — нарешті неохоче спитав він.

— На дві тисячі.

— Що? — Дюран зробив таку міну, наче його розстріляли, а він усе ще не вірив цьому. — Смішно! —