Гора між нами - Чарльз Мартін
Якийсь звук привернув мою увагу. Звук снігу, що проминається під чиїмись кроками. Здавалося, коло ялинки стоять двоє людей та буркочуть. А ще цмокають губами. Хай там що, ця істота має бути важкою, бо сніг просідав дуже гучно і глибоко. Я простяг руку в бік Ешлі, воліючи збудити її, але її рука вже тягнулася мені назустріч.
Я тихцем виліз із мішка, узяв лук, заправив стрілу та сів навшпиньки між Ешлі та виходом. Вона поклала руку мені на шию. Хмарка мого дихання повільно здіймалася вгору та проходила крізь гілки. Стало холодно, і по шкірі побігли мурахи. Щось ходило колами метри за півтора від нас та принюхувалося. А відтак я почув звук удару чогось твердого.
Роги!
Олень чухав роги об дерево! Я зітхнув і заспокоївся. Ешлі відчула зміну настрою і прибрала руку. Тварина рохнула, потім важко видихнула та кинулася тікати, налякавши нас обох. Я опустив лук та заліз назад у свій мішок.
— Бене! — почувся голос.
— Що?
— А ти не міг би лягти отут поруч?
— Звісно ж. — Я притягнув свій мішок до неї та влігся праворуч. Ешлі по самі очі сховалась у спальник і заснула.
А я знов лежав без сну, споглядаючи, як мій подих зникає в гілках. Чогось згадалася пісенька «Чому руді руді?» зі старого мультика про Пітера Пена[38]. Здається, я навіть її проспівав. Це вже точно діють висота та голод.
Трохи пізніше я прокинувся від відчуття волосся на моєму обличчі. Людського. Пахне жінкою. Воно лоскотало мені ніс та падало на щоки. Спочатку я хотів відсунутися через повагу до її особистого простору. Але не відсунувся. Я просто лежав, вдихаючи її запах. Повільні вдихи та довгі повільні видихи. Я давно забув, як пахне жінка. І мені подобався її аромат.
Ешлі повернула голову та притисла свій лоб до мого. Я відчув її дихання й повільно наповнив ним свої груди. А потім ще раз і ще — обережно, щоб не розбудити її. Так я і заснув з почуттям провини за бажання, що народилося в мені.
Коли я знову прокинувся, було ще темно. Місяць висів високо, і його яскраве сяйво кидало тіні крізь верховіття нашої ялини. Вогонь згас, але вугілля було ще тепле, і я швидко роздмухав його. Ешлі поворушилась уві сні, і полум’я відблискувало на її обличчі. Вона помітно схудла — втратила кілограмів дев’ять-десять. Очі запали, обведені чорними колами. Аж ось вона прокинулася та розплющила очі. Червоні судинки перетинали білки, з рота неприємно пахло — ознака того, що організм сам себе знищує зсередини. Щоправда, у мене з рота тхнуло так само.
Я одягнувся та допоміг їй, після чого виволік сани назовні. Протягти їх я міг лише метрів сто, а відтак схил ставав надто крутий. Тож я допоміг Ешлі підвестись, і вона рукою охопила мене за шию. Поранену ногу ми помістили між нами, і вона одразу почала боліти через вертикальне положення тіла.
— Щось мені недобре, — зауважила Ешлі.
— Що, опускати тебе? Підемо назад?
— Ні-ні, ходімо, — похитала головою вона.
Ми нікуди не квапились і йшли повільно, крок за кроком. Наполеон нарізав навколо нас кругалі — радів можливості побігати назовні. Ешлі тримала мене за шию й за руку. Якщо мені самому знадобилося двадцять хвилин, щоб дістатися нагору, з нею ми витратили майже годину. Але головне — безпека. Нагорі я влаштував Ешлі на тому самому виступі, і перед нами знову відкрилася вчорашня панорама. Ешлі взялась оглядати 150 квадратних кілометрів долини.
— За інших обставин я сказала б, що це неймовірно красиво.
Я припасував компас у себе на нозі та дочекався, поки стрілка зупиниться, а потім показав у напрямку, який запам’ятав учора.
— Дивись он туди. Бачиш оте коричневе? Воно наче пласке, тягнеться на рівні верхівок дерев зліва направо. Просто ліворуч від отого засніженого хребта.
Наполеон стрибнув мені на коліна й теж долучився до огляду долини.
Ешлі, як і я вчора, склала долоні навколо очей.
— Та там усі кряжі засніжені.
Я почекав, поки вона огляне все краще. Ми буквально шукали голку в сіні з відстані у п’ятнадцять кілометрів. Ту саму голку з прислів’я.
— Ну що, бачиш?
— Здається, так. — Вона з хвилину помовчала. — Слухай, як ти взагалі це помітив?
— Сам не знаю.
— Важко зрозуміти, що це.
— Почекаймо ще хвилин десять. Коли сонце зійде, перші промені підсвітять його. Якщо це зроблене людськими руками, ми, мабуть, зрозуміємо.
Ми стали чекати, намагаючись не дивитися в той бік зайвий раз, щоб не замуляти око — достоту як коли вимовляєш якесь слово надто часто і воно втрачає своє значення. Нарешті перші промені почали проповзати в долину, відтручуючи нічні тіні. Перед нами простяглася долина, з трьох боків обмежена гострими шпилями. Море ялин де-не-де перерізали струмки та озерця. Мертвих дерев було чимало, і їхні голі стовбури без кори стояли там, наче мовчазні вартові, або ж схилялися під найрізноманітнішими кутами.
— Як називається та гра, де висипаєш купу паличок на стіл?
— Ми і називали її «палички».
— Ну, може. Так от, схоже на цю гру, — я махнув рукою в бік лісу в долині. — Наче Бог грав тут у цю гру, а потім відволікся та забув про неї.
— Либонь, так і було, — всміхнулась Ешлі.
За мить до того, як яскраве світло залило долину, тьмяне світло відбилося від снігу — і оте коричневе заблищало. Чи, може, замерехтіло. І під ним теж щось блиснуло.
— Бачиш? — спитав я, не відводячи очей.
— Бачу. Не знаю, може, це просто сніг чи крига виблискує?
— А бачиш оту наче галявину? Поруч?
— Бачу.
— Думаю, це озеро.
— До чого ти ведеш?
— Ну, якби я зводив в горах будинок чи якийсь табір або якби хотів оселитися в дійсно глухому місці, то прийшов би в цю долину та збудував його на березі озера.
— Зрозуміло.
Сонце піднялося вище та почало сліпити очі. Розгледіти щось більше не було змоги.
—
