Фальшивомонетники - Андре Жід

які було б довго розповідати), було не так легко дістатися, а тут іще й Лора часто ускладнювала обставини тим, що зовсім не хотіла берегтися. Доводилося примушувати її до цього, бо вона знову й знову повторювала, що нещасливий випадок був би найліпшим розв’язанням її проблеми. Можеш собі уявити, скільки ми мали з нею клопоту. О, мій друже, яка це чудова, яка незвичайна жінка! Я відчуваю себе зовсім іншим, після того як познайомився з нею, у мене виникають думки, які я не смію чітко сформулювати, пориви серця, які я всіляко стримую, бо мені було б соромно, якби я повівся не з такою гідністю, як вона. Атож, поруч із нею ти можеш плекати лише шляхетні думки. Це не заважає тому, що розмова між нами трьома часто буває дуже відвертою, бо Лора аж ніяк не святенниця, і ми теревенимо про все на світі; але запевняю тебе, що існує багато речей, із яких я не міг би в її присутності посміятися і які здаються мені сьогодні дуже серйозними.

Ти подумаєш, що я закохався в неї. І я признаюся тобі, друже, що ти не помилився. Це божевілля, чи не так? Чи можеш ти уявити мене закоханим у вагітну жінку, яку я, природно, шаную і до якої я ніколи не посмію доторкнутися навіть пальцем? Можеш не сумніватися, що розпусником я ніколи не стану...

Коли ми дісталися до Саас-Фе, подолавши численні труднощі (ми найняли портшез для Лори, бо автомобілі не можуть сюди доїхати), у готелі нам змогли запропонувати лише дві кімнати, одну велику, з двома ліжками, й одну маленьку, в якій нібито мав оселитися я — так ми сказали власникові готелю, бо, щоб приховати, хто вона така, Лора видає себе за дружину Едуара, — але щоночі в малій кімнаті лягає спати вона, а я перебираюся у велику до Едуара. Щоранку нам знову доводиться мінятися місцями, щоб збити з пантелику служників готелю. На щастя, наші кімнати суміжні, що спрощує справу.

Ось уже шість днів, як ми тут. Я не зміг написати тобі раніше, бо спочатку був геть спантеличений, і мені потрібен був час, щоб прийти до згоди з самим собою. Я лише починаю звикати до свого нового життя.

Ми вже зробили, Едуар і я, кілька прогулянок у гори, які були для нас дуже цікавими. Але, правду кажучи, ця місцевість не дуже мені подобається, Едуарові — теж. Він називає тутешній краєвид «помпезним». Це дуже влучне означення.

Але що тут справді чудове — то це повітря, яким ми дихаємо. Чудове гірське повітря, яке прочищає легені. Проте ми не хочемо залишати Лору надовго саму, бо, звичайно ж, ходити з нами вона не може. У цьому готелі зібралася досить цікава публіка. Тут є люди всіх національностей. Найчастіше ми зустрічаємося з однією польською лікаркою, яка відбуває тут вакації зі своєю дочкою та малим хлопцем, якого їй довірено. Ми й приїхали аж сюди саме для того, щоб знайти цього хлопця. Він нездужає на нервову хворобу, що її лікарка лікує, застосовуючи якийсь цілком новий метод. Але особливу користь малому, який мені дуже подобається, приносить те, що він до нестями закохався в дочку лікарки, що на кілька років старша від нього, — повір, гарнішого створіння я ще не бачив у своєму житті. Вони не розлучаються з ранку до вечора. Обоє вони такі милі, що нікому й на думку не спадає пожартувати на їхню адресу.

Не можу сказати, що я багато працював чи бодай розгорнув якусь книжку відтоді як поїхав із Парижа. Але я багато передумав. Розмовляти з Едуаром — неймовірно цікаво. Він не часто розмовляє безпосередньо зі мною, хоч і вдає, ніби взяв мене на службу секретарем. Але я слухаю його, коли він розмовляє з іншими; а надто з Лорою, якій він любить розповідати про свої плани. Ти не можеш собі уявити, яку це користь мені дає. Іноді я кажу собі, що треба було б робити записи; але мені здається, що я запам’ятовую все. Бувають дні, коли я палко прагну, щоб ти був поруч; я кажу собі, що це ти мав би бути на моєму місці; але я не спроможний жалкувати, що сюди потрапив, чи прагнути якихось змін. Принаймні — хочу тебе в цьому запевнити — я не забуваю, що це завдяки тобі я познайомився з Едуаром і тобі я завдячую своє щастя. Коли ти знову мене побачиш, тобі, певно, здасться, що я змінився; але повір, я залишаюся твоїм другом, і мої почуття до тебе стали навіть глибшими, аніж будь-коли».

Середа

«P. S. — Ми щойно повернулися з Грандіозного походу. Ми підіймалися на Алален — з провідниками в одній зв’язці, долаючи льодовики, обминаючи провалля, ховаючись від лавин і таке інше. Ми ночували в притулку посеред снігів, в одній купі з іншими туристами; я міг би й не казати тобі, що ми не склепили очей протягом усієї ночі. Наступного дня рушили в дорогу ще до світанку... Так от, мій друже, я більше ніколи не скажу нічого поганого про Швейцарію: коли ти опиняєшся високо вгорі, коли втрачаєш із виду будь-яку культуру, будь-яку рослинність, усе, що нагадує нам про жадібність і дурість людей, тобі хочеться співати, сміятися, плакати, літати, устромити голову в синє небо або впасти навколішки. Обіймаю тебе

Бернар»

Бернар був надто безпосередній, надто природний, надто чистий серцем, він надто погано знав Олів’є й тому не міг навіть уявити, яка висока хвиля бридких почуттів здійнялася в ньому, коли він прочитав цього листа. То був справжній приплив, у якому змішалися роздратування, розпач і лють. Він почув себе водночас витісненим і з серця Бернара, і з серця Едуара. Дружба між цими двома його друзями тепер обходилася без його участи. Особливих страждань завдала йому одна фраза з Бернарового листа, якої Бернар ніколи б не написав, якби міг передбачити, що побачить у ній Олів’є: «В одній кімнаті, — повторював собі він, і огидний змій ревнощів розгортав та скручував свої кільця в його душі. — Вони сплять у одній кімнаті!..» Чого він тільки собі відразу не уявив! Його мозок заповнився нечистими видіннями, які він навіть не намагався звідти прогнати. Він не ревнував окремо ані Бернара, ані Едуара; він ревнував відразу обох. Він уявляв собі їх