Час жити і Час помирати - Еріх Марія Ремарк
— Я кажу, що хочу! — розлючено закричав чоловік з яйцеподібною головою. — Я їду і тому можу казати, що мені заманеться. Ви залишаєтесь! Ви тут будете сидіти і спати, а ми змушені їхати. Я батько сімейства, а цей гладкий шкурник хлепче горілку, щоб його клята нога не загоювалась.
— А ти, якби міг, не робив би те саме? — поцікавився Ройтер.
— Я? Я ні! Я ніколи не ухилявся.
— Ну, тоді все в порядку. Чого ж ти репетуєш?
— Що? — спантеличено перепитав чоловік з яйцеподібною головою.
— Ти пишаєшся тим, що ніколи не ухилявся. Тож пишайся собі далі і не горлань.
— Що? Так он як ти все повернув! Це єдине, на що ти здатний, ти, спекулянте, хіба ні? Ти все повертаєш на свій лад! Але ти ще попадешся! Вони тебе злапають, навіть якщо мені самому доведеться донести на тебе!
— Не гріши, — сказав один з двох його партнерів по грі, якого теж визнано «придатним для стройової». — Ходімо, нам пора шикуватись!
— Я не грішу! Це вони грішать! Це ж ганьба, що я, батько сімейства, мушу їхати на фронт замість п’яниці і ненажери! Я хочу лише справедливості…
— Ех, чоловіче, яка там справедливість! Хіба вона існує для військових? Ходімо, нам пора! Ніхто не доноситиме. Це він тільки патякає. Бувайте здорові, друзі! Прощавайте! Тримайтеся!
Обидва картярі потягли за собою того, що мав яйцеподібну голову. Блідий і спітнілий, він ще раз озирнувся біля дверей і хотів був щось вигукнути, але його випхнули з кімнати.
— От мерзотник! — вилаявся Фельдман. — Влаштував комедію, як артист! Пам’ятаєте, він ще ніяк не міг угамуватися, що я просипаю свою відпустку?
— Він же програв, — раптом втрутився Румель, що досі байдуже сидів біля столу. — Він добряче програв! Двадцять три марки! Це вам не абищо! Мені, мабуть, слід було б повернути йому гроші.
— Це ти ще встигнеш зробити. Машина ще не поїхала.
— Що?
— Вона стоїть унизу. Спустися і віддай йому гроші, коли тебе так мучить совість.
Румель підвівся і вийшов.
— Ще один божевільний! — прокоментував Фельдман.
— Що той пуголовок робитиме з грошима на передовій?
— Він зможе програти їх ще раз.
Гребер ступив до вікна і виглянув. Внизу команда готувалася до від’їзду.
— Діти й діди, — мовив Ройтер. — Після Сталінграда вони підмітають усіх.
— Так.
Команда вишикувалась.
— Що це з Румелем? — спитав Фельдман здивовано. — Раптом заговорив.
— Він заговорив ще тоді, коли ти спав.
Фельдман у самій сорочці підійшов до вікна.
— Он стоїть отой пуголовок, — сказав він. — Тепер він сам матиме змогу пересвідчитися, чи це не те саме — спати тут і думати про фронт і бути на фронті й думати про батьківщину.
— Ми й самі скоро пересвідчимося в цьому, — заявив Ройтер. — Мій штабний лікар пообіцяв наступного разу визнати мене «придатним». Він чоловік відважний і пояснив мені, що справжнім німцям ноги не потрібні. Можна, мовляв воювати і сидячи.
З вулиці долинула команда. Колона рушила.
Гребер дивився на все це, ніби крізь зменшувальне скло. Солдати, що оце помалу віддалялися, здавались живими ляльками з дитячими гвинтівочками.
— Бідний пуголовок! — промовив Ройтер. — Він же лютував не через мене. Він лютував через свою дружину, бо думає, що вона одразу ж, як тільки він поїде, почне йому зраджувати. А ще через те, що вона одержує допомогу за чоловіка і на цю допомогу, цілком ймовірно, гуляє зі своїм полюбовником.
— Допомога за чоловіка? А що, хіба є така? — запитав Гребер.
— Гей, чоловіче, ти звідки взявся? — Фельдман похитав головою. — Дружина одержує двісті марочок щомісяця. Це немалі гроші. Заради них багато хто одружився. Навіщо дарувати державі гроші?
Ройтер відійшов від вікна.
— Сюди приходив твій друг Біндінг і питав про тебе, — сказав вій Греберові.
— Що йому було потрібно? Він просив щось мені переказати?
— У нього буде невеличка вечірка. Він хоче, щоб іти прийшов.
— Більш нічого?
— Більш нічого.
Увійшов Румель.
— Ти наздогнав пуголовка? — поцікавився Фельдман.
Румель кивнув. Жовна в нього працювали.
— Пуголовок хоч дружину має,— засопів він раптом. — А тут мусиш повертатися на фронт — і сам як палець…
Він рвучко відвернувся і впав на своє ліжко. Всі вдали, немов нічого не чули.
— От якби це побачив пуголовок, — прошепотів Фельдман. — Він бився б об заклад, що сьогодні Румель зірветься.
— Дай йому спокій, — роздратовано кинув Ройтер. — Невідомо ще, коли ти сам зірвешся. Ніхто від цього не гарантований. Навіть сновида. — Він повернувся до Гребера: — В тебе скільки ще залишилось?
— Одинадцять днів.
— Одинадцять днів! Та це ж море часу!
— Вчора було ще більше, — відповів Гребер. — Сьогодні ж — з біса мало.
— Нікого немає,— повідомила Елізабет. — Ані фрау Лізер, ані її чада. Квартира належить нам.
— Слава богу! А я гадав, що доведеться її порішити, якщо вона сьогодні ввечері скаже хоч слово. Вчора вона тобі влаштувала скандал?
— Вона має мене за повію.
— Чому? Адже вчора ввечері ми побули тут лише годину.
— Це ще за позавчора. Позавчора ти пробув тут цілий вечір.
— Але ж ми затулили замкову щілину, й увесь час грав грамофон. Як це їй спало на думку?
— Авжеж, як! — мовила Елізабет і ковзнула по ньому бистрим оком.
І ребер подивився на неї. В серце йому ніби хлюпнула гаряча хвиля. «Де тільки були мої очі першого вечора?» — подумав він.
— Де ця сатана? — спитав перегодя.
— Пішла по селах. Збирає пожертвування на зиму чи на літо. Повернеться аж завтра вночі. Сьогоднішній вечір і завтра цілий день у нашому розпорядженні.
— Як це — завтра цілий день? Хіба тобі не треба йти на твою фабрику?
— Завтра ні. Завтра неділя. Поки що в неділю у нас вихідний.
— Неділя! — проказав Гребер. — Яке щастя! А я й не знав! Нарешті я матиму змогу хоч раз подивитися на тебе вдень! Досі ми зустрічалися тільки увечері та вночі.
— Невже?
— Звичайно. В понеділок ми вперше вийшли погуляти. З пляшкою арманьяку.
— Справді,— промовила вражено Елізабет. — Я тебе теж удень не бачила. — Вона хвилю помовчала, глянула на нього, потім відвела очі.— Ми живемо досить неорганізовано, чи не так?
— А нам не залишається нічого іншого.
— Теж правда. А що буде, коли завтра ми побачимо одне одного в промінні яскравого полуденного сонця?
Полишмо це на розсуд божого провидіння! Але що ми робитимемо сьогодні ввечері? Підемо в
