Левине серце - Павло Архипович Загребельний
— Добрий — (клац!) — день — (клац!), — сказав несміливо Гриша.
Клац! Клац!
Комбайнер постояв, переминаючись, у цій прохолодній кімнаті стало йому чогось набагато жаркіше, ніж у полі під сонцем. Він глянув на дівчину майже благально, але вона не звертала на нього ніякісінької уваги. Клац! Клац!
І хоч би ж тобі ще бодай одна жива душа, щоб спитати, поминаючи оцю клацалку!
Гриша погмикав, кашлянув. Клац! Клац! Його розібрала злість.
— Слухайте, — підійшов до дівчини.
Клац! Клац!
— Та припиніть ви своє клацання!
— Не заважайте працювати! — нарешті обізвалася дівчина. Клац! Клац!
Так би й ухопив за руки, щоб перестала! Але заговорила — виходить, помітила.
— Я з Світлоярська, — повідомив Гриша. Для дівчини було однаково. Хоч і з космосу! Клац! Клац! — Суддя є?
— Нащо він вам?
— Треба, раз покинув роботу і приїхав.
— Можна було й не кидати. Зайнятий суддя.
Нарешті дівчина відірвалася від машинки і пильно втупилася в Гришу, водночас мовби наміряючись перепинити Гришу на випадок, коли він рвоне до дверей, що були в неї збоку і, мабуть, вели до судді. Але Гриша ще сподівався на успіх мирних переговорів.
— Надовго зайнятий суддя? — поспитав він якомога спокійніше, хоч уже все в ньому кипіло.
— Скільки треба, стільки й буде зайнятий.
— Я за дванадцять кілометрів приїхав…
— До нас і за двадцять приїздять, та й нічого.
Гриша згадав свій комбайн, який стояв десь без якоїсь дурної зубчатки, Педана, що посміюється собі з молодого комбайнера, знов став перед очима землемір у коров’ячому френчі, закипіло в в серці такою образою, що готовий був би розплакатися. Але вже був мужчиною, не плачами мав боротися з світом, а гнівом і твердістю.
— Це що у вас тут, суд? — з ледь тамованою люттю в голосі звернувся він до дівчини.
— Суд.
— А який? Народний? На вивісці що там у вас написано?
— Народний.
— А я хто — не народ?
І до тих дверей і — до судді, так що секретарка й зворухнутися не встигла.
Можна пошкодувати, що райцентр цей розташований не в зоні земних розломів, багатій на землетруси. Бо було б корисно для суспільства, щоб хоч раз на рік у кожній райцентрівській установі падала бодай одна стіна і відслоняла, що там робиться.
Колись, певно, встановлені будуть повсюди телевізійні камери, як у нас на львівському заводі «Електрон» або в американських універмагах, і з пульта керівник бачитиме, хто справді працює, а хто малює на папері конячок, хто розгадує кросворди, хто грає в шахи, хто пише листи коханим, а хто — навіть дисертації! Ясна річ, зможе бачити, коли сам не писатиме дисертацій або не видзвонюватиме по телефону, щоб довідатися, як зіграло київське «Динамо» з московським, хоч, як подумати — що таке динамо? Звичайний електромотор, якими в районі забиті всі господарства!
Все це таке заплутане, що ліпше припинити розмову на цю тему і піти слідом за Гришею Левенцем до кімнати народного судді.
Кімнатка в судді виявилась зовсім маленькою. Коли б не вікно, то й не кімнатка, а так собі — чулан. Невеликий стіл з чорнильним прибором, у якому вже давно не було чорнила, бо тут же валялося з півдюжини кулькових ручок, два стільці для відвідувачів, один для судді, старенька шафочка, битком набита законами, кодексами, інструкціями й постановами, і все. Сам суддя Верещака, високий лисий чоловік, стояв спиною до дверей, схилившись до вікна, на лутці якого розкладено було якесь причандалля. Справді зайнятий чоловік. На рип дверей Верещака озирнувся, суплячи густі брови і невдоволено пожовуючи вузькі губи.
— Ти чого сюди? — грізно гукнув він назустріч Гриші. — Тобі чого?
— Добридень, — сказав Гриша і тільки тоді побачив, чим зайнятий суддя: той чистив мисливську рушницю. — Я Левенець. Комбайнер із Світлоярська. Ви, значить, ружжо чистите? А та дурна секретарка каже: суддя зайнятий.
— Як ти сказав? Дурна секретарка? Та ти що? — закричав Верещака і навіть тупнув ногою.
Але Гришу це не злякало, навпаки, надало хоробрості. Раз чоловік кричить — значить, добрий, криком виганяє з себе рештки злості або ж просто використовує крик як своєрідний захист. Хлопець сміливо підступив до грізного судді й діловито поспитав:
— А ви чим змазуєте?
Верещака розгубився і відповів:
— Ружейним маслом. Чим же ще?
— А касторкою не пробували?
— Касторкою?
— У нас Рекордист Іванович тільки касторку визнає. На всі сезони, каже, підходить і запах солодкий. Ну, а коли там з’їси не те і шлунок треба прочистити, полизькав ружжо — і в кущі.
Суддя поклав рушницю і приладдя для чищення на стіл, обійшов Гришу довкола, так ніби хотів переконатися, чи не ховається хтось у нього за спиною, і вже не розізлено, без гніву, а скоріше здивовано поцікавився:
— Ти що — спеціально прийшов оце мені про касторку? Ти знаєш, що тут міститься?
— А що? — вдав дурника Гриша.
— Народний суд. А я суддя.
— Який же ви суддя! Ви голова районного добровільного товариства ружжа й вудки, — пояснив Верещаці Гриша.
— Ружжа й вудки?
— Це так називає Товариство мисливців і рибалок ваш відповідальний секретар Іван Безтурботний.
— Ти й Безтурботного знаєш?
— А я всіх знаю.
— Чому