Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук

— Івашкові Преслужичу? — вихопилось мимоволі в Арсена.

— Якому Івашкові, якому Преслужичу? А–а, знаю, якісь розбійники захопили були Олесько, але їх уже вигнали чи мають вигнати… Завтра–позавтра їде туди з королівським загоном справжній державець, учора він приходив до мене, старостинську грамоту показував, щоб я не сумнівався… О, Давидович — то великий пан, хоч і русин! Ти чого схопився, сідай. Знаєш Давидовича? А чому б мав його не знати? Йому потрібно пороху багато пороху…

— А ти звідки знаєш Давидовича? — тамуючи тривогу, запитав Арсен.

— Бог добрий… У Теребовлі присів до мого каравану такий собі тлустий пан — опришків, каже, боїться, а вони купців не чіпають… Я питаю його, хто він, а панок шепоче мені на вухо: як закінчиш складський термін, я вже буду жондцею в Олеську…

Арсен, намагаючись бути спокійним, обережно підвівся, потер долонею очі, сказав до Ханки:

— Він згадав про старосту… Я ж і забув, заговорившись, що мені пора на службу. Ввечері, як розійдуться з лазні, я прийду до вас.

— Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували…

Арсен прожогом збіг сходами вниз. На вулиці зупинився. Він не знав, не міг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлі, що діється в Олеську; тепер він не думав про Орисю, розумів тільки одне: проти Івашка Рогатинського і всіх, хто там, готується змова, і обов'язок його честі — якщо не пізно — попередити олесьчан про зраду.

Вечоріло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся і квапом подався до татарських воріт, ішов Волинським шляхом назад туди, звідки прийшов два роки тому й куди поклявся ніколи не повертатись.

У понеділок раннім ранком до Ринку поспішали заповзяті купці, обганяли один одного — кожен хотів зайняти зручніше місце для торгів. Сьогодні мав відбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкіший, першим прибіг на плац і, не дійшовши до кафських возів із селітрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горілиць мертвий купець, прийшлий по одежі впізнав караван–башу Богуша Ованесяна.

Він був синій і спотворений на обличчі — голодне гайвороння виклювало йому очі, тепер воно низько літало понад плацом, переверталось у повітрі й падало вниз.

Сторопілий народ збирався колом, боячись підступити до трупа, біля якого чорніли розпластані галки, божевільна тривога добиралася до людей. Міський кат з візочком, на якому всю ніч вивозив падлину з міста, підійшов до мертвого, нахилився і, випроставшись, закричав — страшний у своєму чорному каптурі з прорізами для очей і рота:

— Мор! Мор!

Натовп на мить занімів, і враз моторошний лемент потряс мури, купці втікали навмання від страшного місця, топтали одні одних, тягли за собою товар і залишали його по дорозі; плац умить спорожнів, тільки потоптані до півсмерті люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далі від погибелі — страшнішої від тої, яка їх тут уже постигла.

У цей час у брудній кімнаті на горищі ветхого будинку в єврейському кварталі вмирала, божеволіючи від лютого болю, повія Ханка, корчилась у муках на долівці й волала до глухих стін:

— Шимоне, Шимоне, синочку мій!

У понеділок рано–вранці до резиденції Одровонжа прискакав на змиленому коні єдиний уцілілий рицар з королівського загону, розбитого вщент під Олеськом.

— Вельможний старосто, усі вбиті! Давидовича повісили…

Руський староста знав уже про чуму — йому запрягали бричку; князеві Яну з Сенни наказав Одровонж виводити війська з Високого й Низького Замків до Голоска.

— Князя до мене! — крикнув староста. — Усе військо на Олесько! Дотла, до останнього каменя!

А місто лементувало й голосило, на соборних дзвіницях кришилися чаші дзвонів, хрипіла труба на ратуші, у Галицькій і Татарській брамах збилися вози; приїжджі люди перелазили через мури; від Латинської хвіртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через міст на Сокільницьку дорогу — брати Одровонжі втікали в Городок.

Волинським шляхом постугоніло піше й кінне військо на чолі з Яном із Сенни — рушило море мору на останню твердиню Галицької Русі.

У майстерні Симеона Владики на Руській сиділи й стояли цехові майстри: мечники, бляхарі, різники, пекарі, сідельники, малярі. Прийшли на пораду до старого кунштмістра.

Маляр Хойнацький зітхнув, порушуючи важку тишу:

— Арсен утік… А ми?

Симеон Владика мовчки й спокійно дивився на стривожених ремісників, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:

— Не вірю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути… А ми куди? Нікуди. Два рази не помремо. І як це так — покинути Львів? Що ми без нього, а він — без нас?

Розділ чотирнадцятий

ТУ ПИР ДОКОНЧАША…

Чорна стрічка, що нею Івашко пов'язував волосся, врізалася в набрякле чоло; лють і тривога скаламутили очі бояринові; розштовхуючи руками землян, він ступив до порога й потряс Арсена за вилоги туніки.

— Чого ради прийшов і що знаєш про Давидовича? Тільки правду, скомороше, правду кажи, бо одної смерті буде тобі мало!

— Правду сам дознаєш, — Арсен неблимно дивився у вічі Івашкові, — лише не барися, боярине. Я через вал переліз — ревно стережуть входів твої вої, токмо сватові дорогому путь сюди відкрита. А ти вийди — зустрінь його, та не на Брамі, а з львівського боку: йде він з королівським загоном до тебе в гості і з грамотою Одровонжа на олеське державство!

— Зрада?! — прохрипів Івашко. — Така чорна зрада?.. Хоругву… Дві хоругви! А цього вістуна — у татарню!

Микита і Галайда, полишивши кухлі на столі, вибігли з кушніревої хатини на звуки сурми. Давно не сурмили в Олеську: похід чи облога?

На майдані над Галайдовим морем умить зібрався натовп. На підвищення вийшов Івашко Преслужич. Його обличчя було погідне і в спокої своєму суворе, слабість і втома покинули його, і подумав Осташко, дивлячись на нього, що рішучість прийшла до боярина хоч і пізно, та назавжди.

— На вали! Сушіть порох! — гучно проголосив державець. — І стояти нам на смерть — відступати вже нікуди.

Галайда гукнув до ремісників — гуртами розходилися городяни до веж, Микита щодуху помчав до замку. Невдовзі на коні і при зброї виїжджав у своїй хоругві за Пушкарські ворота.

Йшли ратники поволі й сторожко,