Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

тот мадяр. — Тепер нема поправки на ті гроші — так вони й пропадут у землі. Але я тебе, — кае, — шє поправ'ю. Єк кінчаєси Гаджіла, више Кидроватої, то там зверхє є комора на чистім полі. Там є кагла. Дуже та кагла далеко йдет, але то нічо. Треба тов каглов лізти, аж ізлізеш у нашу кухню, що ми собі їсти варили. А трохи далі з кухні піти, то там є наші леговиша, де ми лежєли. А ше далі, то є комора і в ні шість путин грошей. То йк бис си дістав там, то мав бис із чого жити і самий, й гіти, й гіти від гіти…»

Та й такого мені наговорив мадяр. Я собі тото затємив та йк вернувси д'хати, то так май по згоді узєв слугу та й пішов. Шукав я, доки шукав, але врешті таки знайшов–сми. Гет так чисто усе, ік тот мадяр говорив. Пішов я в ліс, утєв остриву, поклав у ту гіру та й кау слузі: «Лізь…» Але слуга, біда би на него впала, не хоче лізти. Лізу я самий. Зліз я тов остривов успід, знайшов тоту кухню. Далі була мала гіра, шо ледве мож чоловікові пролізти. Висунув я поперед себе ліхтарню та й лізу у ту гіру. Ліз я, доки ліз, аж дістав–смиси до тої комори, шо спали опришки. Та лиш я туда вліз, а там, браччіки, лежит таке велике, єк добрий полубичок. Ноги в того такі, єк бербениці. А очі такі великі, єк добрі клубки… Ріт аж по самі вуха… А луска така на тім, єк добрі долоні… Та то усе так світі, шо страх… Господи! Єк то си на мене вбернуло та подивило, то на мені волосе стало дубом. Я не мав коли уже обертатиси, лиш таки задом, задом зачєв висуватиси з тої комори. Та єк смиси урізав у плиту плечима, то гет шкіру зігнав… Шкіра повисла у мене на плечі, ік шталаба.

З гірков бідов видер–сми йкос із тої комори. Та єк стали ми укікати вити оба з слугов, то не знаю, коли ми добігли у Тропу, ув оцису стаю до мене.

— А чого ж ви тікали?

— Боєлиси, аби то сі не вихопило за нами, аби сі не гнало.

— А що ж то було?

— То, браччіку, змія така си уплекала там у коморі з вужка. Бо вужєк сім рік не чює люцкого голосу, то стає змійов, жертвов, сказати. А єк опришки витив си вбрали, то минуло багато чєсу — вна й уплескаласи там.

Олекса з невинним видом задає єхидне питання:

— А що вна, жертва тота, їла там у коморі тіцький чєс?

— А глину. Там мулкий камінь усподі, що опришки розробили собі комору. То вна і їст. Та й у таку опришок поправив мене біду, шо мені гет плечі облетіли зі шкіри.

Олекса нахилився за спину товариша й шепоче йому на вухо:

— То від курвий дес хтос обігнав му плечі…

Товариш Олексів розреготався з того. Фока спитав:

— Чо си смієш?

— Та то Олекса каже, ніби вам від курвий… обігнав плечі…

Це таки було неґречно. Фока мав рацію образитися. Не лише він, а й ті всі ґазди, що були при тім.

— Шо то має бути? Єкийс смаркач буде старшим людєм курвий завдавати. Та добро би свій, а то зайдей єкийс.

Оцей пункт завжди болів Олексі. Хоч він увесь час у полонинах, хоча його вважають за одного з кращих, а все ж, як що — витикають йому нечорногірське походження. Він гуцул, Олекса, тільки з трохи рівнішої околиці, але цього досить, щоби можна було сказати:

— Дес він із бойков, цес хлопец.

От і тепер. Хтось уже знайшовся, що назвав зайдою. Олекса зачервонів.

А Фока то прямо–таки дуже розсердився.

— Я тебе на полонину приймав, я тебе годую, я тобі гроші плачу, а ти мене в дурні шиєш перед людьми? Не віриш, то подивиси.

І стягав сорочку. Всі заглянули. Дійсно, зірвано було колись здоровенний шматок шкіри. Чи то дійсно при пошукуванню скарбів, чи то, може, справді в якому побоєвищі на амурному фронті — то трудно було сказати, але з плечей шкіру було зірвано, то факт. Старші ґазди взяли сторону Фоки. Один уже штурхнув барткою Олексу межи плечі.

— Се тобі би обігнати шкіру зо спини, аби–с знав, єк шєнувати старших людей.

Олекса добре зробив, що утік.

Так і виростав Олекса більшою мірою на полонинах. І виробився з нього смілий, відважний леґінь.

XXV

Він нічого не боявся — і тим непомалу дивував і молодих, і старих. А що було всього дивніше, так це те, що Олекси дійсно не брала жодна нечиста сила. Часом задавалися ціллю умисно направити хлопця якраз туди, де він міг би найдошкульніше відчути могутність таємних сил — і нічого. Піде, куди скажуть, зробить, що скажуть, вертає здоровий, нічім не ушкоджений, сміється. Нічого, каже, не бачив, ніхто мене не чіпав, ніхто не кричав, не хухав…

Усі, наприклад, буквально усі, без винятку, вірили, що коли вийде восени з полонин остання маржина, то зараз же до стаї приходить мара.

— Се убитий чоловік. У нім лиш половина чоловіка, а половина — юди. Бо му ше не чєс було вмирати, але злий трафунок зігнав го зо світу без подзвінного, без похоронів, без закону. То юда й захопив єго половину.

От ця мара і приходить до стаї. І коли вона вступає