Українська література » Сучасна проза » Нація - Марія Василівна Матіос

Нація - Марія Василівна Матіос

Читаємо онлайн Нація - Марія Василівна Матіос
татові перебратися. Тато як ліг на лаві під вікном, то так і не встали більше. Ми думали, що заснули наш тато, а тато заснули навіки.

Але ж бо наш тато заслужив такого знання — дня й години свої смерті. Бо тато говів всі говіння, в свято не робив, не лихословив, ворогів не наживав. Маму не бив. Дітей на стороні не мав. Любасок також. Людей не шахрував. Сповідався два рази на рік, бідного не обідив, з каліки не засміявся. Молитовні книжки все неділями читав і нас учив. Видиш, уже геть стара, на Покрову мені дев'яносто без двох років буде, а я ще потепер Святе Письмо й діточі казки без окулярів читаю.

…А що мала покойна Варвара Білейчучка з Білого Потока? Та не так Варвара, як її фамілія? Відумре бабинка — й оживає. Відумре — й оживає. Поклали на стіл, склали їй руки, засвітили свічку — а вона, покійниця, відкриває очі й силується сісти. Гай, було так два чи три рази за день Божий, то аби нарешті спокійнилася, діти наймали в дванадцятьох церквах служби. Бо де то таке було, щоби так людина каралася?

А все, дочко, гріх-и-и-и. Бо й мольфарила, й ворожила. А що мстива була покійниця, а скупонька, най Бог хоронить! Бувало, бідний прийде в хату та просить кусень хліба, а вона, як утвориться, та так, як та брама, що навстіж: «Було добре робити, то мали би'сте свій хліб, а ні по чужих хатах старцювати». Не один з її хати голодний та без води пішов.

…Гай, дочко, будемо збирати речі мої з паркана, поки ще порохи на вулиці не збиті, а потому ще тут погріємося на сонечку. Кісточки мені ломить дуже, то, може, ще сонечко вигріє.

Казала мені Тонця поміняти ці траурні пов'язки на руки, але так їх ні разу за двадцять п'ять років і не поміняла. Шкода викидати, а зичити не будеш. Вони такі, як були, чорні. А чорне є чорне й через сто років.

А рушники ці маленькі — це на вінки. Чужі люди з вінками прийдуть, домашні вінки куплять, внуки, правнуки, та й я скрізь на похорони ходила… Набереться з п'ятнадцять-двадцять вінків. То тим, хто буде їх нести, треба щось дати? Треба.

Отак, бачиш, і понабиралося всього потроху. І за всім треба дивитися. Бо це таке ґаздівство, що важніше від усього другого. Друге можна занедбати — а це невольно. Як живеш по-людськи, то й ховати тебе мають по-людськи. Чи мало ото народу вигибло без свічки, без трунвочки, без хреста? А тепер хоч час такий, що й свічка є, й до свічки.

Складай, дочко, все отак, як я. Щоби було рівненько. Отако-о-о…

2

БІЛЕНЬКІ РЯДОЧКИ речей, призначених для смерті, сумирно гріються в розкритій — білій зсередини й чорній зверху — домовині перед верандою.

Юстина сидить коло мене на лавці під хатою, із складеними на грудях виробленими руками, дивиться на порожню вулицю, потім бігає поглядом по своєму городові, що шкіриться викошеним бадиллям і жовтими зубами рясних гарбузів, а далі півобертається до мене:

— Хочу щось тобі казати, а ти мене слухай добре й май пам'ять на те, що буду казати.

Я дітям своїм і внукам наказую-наказую, а чи вони мене чують? Хочу, аби розуміли, що то є смерть, а вони флинькати та шмаркати починають, та в сльози, голосять, ніби я вже вмерла. А я їм наперед розказую, щоби все зробили так, як треба, так, як мене неня-тато вчили. Ого-о-о…

А ти, як добру пам'ять маєш, запам'ятай все добре, то прийдеш розкажеш, бо вони в горю забудуть, як я казала, та й зроблять не по-моєму. А я багато на світі прожила, видиш, у селі нема ані одної мої верстачки, всі однолітки, навіть молодші вже вивмирали. То хочу відбути свої останні години на цім світі по розумові.

Ти знаєш, дочко, коли я була молодша, я просила Бога й за те, й за те. То хустки файної хотілося, то доброго приплоду, то зятя совісного, то здоров'я, а то цементу на хату Тонці не ставало.

А тепер лише прошу легкої смерті. Нічого не хочу — лише легкої смерті. А її треба заслужити. У молодості про це не думаєш, а потому — буває запізно думати. Дивися, Філіпчачка лягла спати — й не прокинулася. Мала слабе серце, й ні дня не лежала. Та за таку смертечку в чергу треба ставати, як тепер за милом!

Але вже, як Бог розпорядиться. Йому звідтам видніше, хто яку смерть заслужив.

А тебе хочу просити про друге. Я це дітям казала, але чи спімнуть у біді бабинські слова?

Ото кажу тобі: якби в разі чого домашні не додивилися й я умерла без свічки, то не забудьте передати мені на той світ свічку. Мало що може бути! Можу в сні умерти, може дома нікого на ту годину не бути. Усе може бути. Але свічку передати — передайте. Та як будете передавати, то добре думайте ким. Передавайте кимсь добрим, незабутливим, таким, на кого є точна надія.

Бо як Катеринка Василя Миколаїшиного вмерла без свічки, то в якімсь часі свічку передавали покійним Дмитром Калиняковим. Поклали йому в труну ще одну смертевну свічку, сказали, щоби передав на тому світі Катеринці, а він, покійничок, вадився з нею все життя, знаєш, як то по сусідству буває: то когут не ту курку потопче, то сусідська корова конюшину в городі щипне, то діти садовину обірвуть до часу, то баби межи себе яку брехню пустять, ну то й не передав Дмитрик Катеринці свічку. Забув, абощо… Може, загубив зі страху, як на брамі раю став.

То вона, сирота, най Бог хоронить, усю фамілію замучила з того світа через ту свічку. Мучила доти, поки не вмерла Василина з Кривулі, прецінь, і не вмерла — машина в потоці убила. То покійниця, видко, таки донесла Катеринчину свічечку межи ангели, чи де там вона тепер ходить. Ну, то Катеринка вже лишила у спокої фамілію. А то була непорадна година! Нема гірше, як покійник живих мучить із того світа… Нема гірше.

А як уже вмру, то онуків не пужайте дуже. Однаково вже не встану, а діти будуть таїти зло на мене, що баба перестрашила їх смертю. І так життя їм нелегке тепер прийшло. Про смерть скажіть їм без плачу й без голосіння. Бо то за тими

Відгуки про книгу Нація - Марія Василівна Матіос (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: