Син сонця - Мирослава Горностаєва
Дурьйодгана махнув рукою:
— Всього не передбачиш! Але, друже Карно, мені соромно навіть не того, що я потрапив у полон до жалюгідного бандита! Я палаю від встиду, що мене врятували Пандави! І тому, друже, я вирішив померти! Яка розумна людина захоче лишитися в живих, коли її порятував ворог? Піди-но, Вайкартано, прошу тебе, поклич сюди Дугшасану. Я маю щось йому сказати…
Карна виконав прохання. Йому було і жаль Дурьйодгани і в той же час смішно дивитись на те, як цього хороброго, ніде правди діти, воїна розбирали якісь жіночі вереди. Аби до нього, Карни, коли він стояв під стрілами Чітрасени, примчав замість Вікарни Арджуна і підхопив би його на колісницю, то Карна лише подякував би недругу за чисто арійську шляхетність. І тим солодшим був би омріяний двобій.
— Дугшасано, — мовив Дурьйодгана до брата, котрий зайшов до намету, — я вирішив піти до предків, аби не бути заплямованим ганьбою. Ти другий по старшинству, й тобі бути князем Гастінапуру. Бережи ж батька та матір і наглядай за братами та моїми дітьми. Пам'ятай, що найвірніший союзник роду Куру — князь Ангу. Повертайся ж до Гастінапуру, а я залишусь тут в очікуванні смерти!
Це було сказано так, що розчулило й Дугшасану, котрий не мав за душою нічого святого. Брат Дурьйодгани заридав і почав присягатись, що не покине його та не прийме влади. Карна з хвилину мовчки дивився на них, а тоді вимовив владно:
— Для чого сумуєте, о Каурави? Чи цим допоможете лиху? Зберіть-но мужність і не радуйте ворога своїм відчаєм! Пандави лише виконали свої обов'язки родичів. В чому ж твоя провина, князю? І що дивного у тому, що тебе звільнили, коли ти потрапив у полон? Часто трапляється таке у битвах, коли бранців рятують воїни! Пандави, втративши князівство, стали твоїми підданцями. Це страшніше сьогоднішньої пригоди, але вони і не збираються вмирати. Якщо ти, Дурьйодгано. покинеш княжий стіл, я залишусь з тобою, куди б ти не подався. Але, якщо ти накладеш на себе руки, наче збезчещене дівча, то станеш посміховиськом усієї Бгаратаварші!
— Мені тоді вже буде однаково, — буркнув Дурьйодгана, — бо ще пращури говорили, що мертві сорому не мають… Лишіть мене, друзі, я хочу побути сам…
Карна пішов до свого намету дізнатись, як там Чаті. Старий якраз опритомнів і з жалем роздивлявся свої руки у саморобних лубках.
— Ех, синку, — сказав, загледівши Карну, — доведеться тобі шукати іншого колісничного…
— Я не покину вас, дядьку Чаті, - мовив Карна, — ви матимете від мене платню і житимете безбідно.
— Але ж ти, синку, підеш у бій без старого Чаті! Хіба молодики так відчувають коней? Нинішня молодь тремтить від свисту стріли! Мені страшно тебе покидати, особливо нині, коли рани твої кривавлять як у звичайних людей.
— Нічого, дядьку Чаті, - сказав Карна лагідно, — шкода тільки, що не ви складете пісню про мою перемогу над давнім ворогом. Одужуйте і не хвилюйтесь за мене.
— Така вояцька доля, — зітхнув Чаті і заплющив очі.
Ранком Карна знову подався до Дурьйодгани, якого потішали заплакані жони. Князь Гастінапуру позирнув на друга і сказав:
— Мені снилося, що сини Дану обіцяли мені допомогу проти Пандавів, мого давнього жаху… І я погодився…
— Для чого тобі союз з Данавами, коли у тебе є я? — спитав Карна весело, — вище голову, друже! Забудь про смерть, мертвий не може скорити ворога, і лише живий доможеться звитяги! Не час нині сумувати і катувати себе страхом!
Князь Ангу опустився на послання поруч з Дурьйодганою і поклав руку йому на плече:
— Вставай, князю! — мовив, — забудь про свій сум! Ти ж уже майже переміг, а надумав вмирати! Невже ти злякався Арджуни? Пхальгуна — то мій ворог, моя доля, і я таки здолаю його! І тоді решта Пандавів скориться тобі, а з іншими ворогами також упораємось. Не бійся нічого, доки я у змозі натягти лука! Вели ж згортати табір, ми вирушаємо додому!
— Я заздрю тобі, Карно… — прошепотів Дурьйодгана.
- І мені? — спитав воїн з усміхом.
— Тобі — найбільше, — зітхнув князь Гастінапуру, — добре, Вайкартано! Послухаю тебе і цього разу…
Повернення до Гастінапуру не принесло розради Дурьйодгані. Він спати спокійно не міг від єхидних натяків та укриваних насмішок.
Старий Бгішма звелів зібрати князівську раду на якій при всіх вилаяв правнука за невдале полювання.
— Тільки божевільний, — говорив гнівно Дід Куру, — подасться туди, де ґрасує банда Чітрасени, навіть не озброївшись як слід. І чого це тебе, онучку, понесло до лісу Кам'яка? Подивитись, як страждають ті, кого ти пограбував?
— Вони зовсім не були схожі на страждальців… — буркнув Дурьйодгана.
— Ти ще й не маєш ніякої вдячности до тих, хто тебе, негідника, врятував! — зовсім розгнівався Бгішма, — ти, онучку, думав, що є у безпеці, прихопивши з собою Карну, який першим утік з поля бою!
Карна, що теж був присутній на нараді, помітно зблід. Бгішма тим часом продовжував вимовляти Дурьйодгані:
— Ти оточив себе негідниками! Для прикладу: хто має більше мужньости — великі духом Пандави, чи злобний Карна, син сути? Карна не вартий і чверті Пандавів, коли мова йде про мистецтво стрільби з лука й про відвагу та доброчинність! І ти, обібравши родичів, осипаєш милостями цього низьконародженого?
Карна відвів руку. По шовку сорочки розпливалася кров, що просочилася крізь пов'язки.
— Аби я першим утік з поля бою, — сказав низьким голосом, ледь стримуючи себе, — то оце було б у мене на спині!
Бгішма не вдостоїв його поглядом і знову звернувся до Дурьйодгани:
— Примирися з родичами, князю, а сина сути поверни на конюшню, де йому і місце! Нехай доглядає коней!
— Ваша правда, високошановний старійшино, — вимовив Карна, — коні