запитав би лікар, прикинувшись, ніби не зрозумів її. Тепер, дивлячись на ножиці, які висіли на стіні, дружина лікаря запитувала себе, Яка користь у тому, що я не втратила зір. Він послужив їй для того, щоб вона побачила жах, якого ніколи не змогла б собі уявити, послужив для того, що їй захотілося осліпнути, більше ні для чого. Вона обережно сіла на ліжку. Перед нею спали дівчина в чорних окулярах і зизоокий хлопчик. Вона побачила, що два ліжка стояли дуже близько одне до одного, дівчина пересунула своє, безперечно для того, щоб бути ближче до хлопчика, якщо його треба буде втішити, витерти йому сльози, адже матері поруч із ним не було. Чому ж я так не зробила, подумала вона, я ж також могла зсунути впритул наші ліжка, ми спали б тоді разом, і я постійно не боялася б, що вночі він упаде з ліжка. Вона подивилася на чоловіка, який спав важким сном людини, геть виснаженої. Вона не сказала йому, що зберегла ножиці, що одного з цих днів вона підстриже йому бороду, це робота, яку зможе виконати навіть сліпа жінка, якщо надто не наближатиме леза до шкіри. Вона знайшла собі переконливе виправдання, чому не розповіла йому про ножиці, Потім до мене зійшлися б усі чоловіки, і я нічого не робила б, лише підстригала їм бороди. Вона обернулася на ліжку, опустила ноги на підлогу й стала намацувати капці. Коли вже збиралася взути їх, передумала, пильно на них подивилася, мотнула головою і нечутно відставила їх під ліжко. Увійшла в прохід між ліжками й повільно рушила в напрямку дверей. її босі ноги відчували липучий бруд підлоги, але вона знала, що далі, в коридорах, буде набагато гірше. Вона дивилася то праворуч, то ліворуч, чи десь немає сліпого, який не спить, хоч не мало найменшого значення, якби один із них або навіть більше не спали, або навіть не спала вся палата, адже вона не створювала найменшого шуму, а якби навіть створювала, усім відомо, якими вимогливими бувають природні потреби тіла, вони не обирають години, але найбільше їй не хотілося, щоб чоловік прокинувся й устиг запитати, Куди ти йдеш, бо це, либонь, те запитання, яке чоловіки найчастіше ставлять своїм дружинам, другим таким запитанням є, Де ти була. Одна зі сліпих жінок сиділа на ліжку, спершись спиною на низьке узголів'я, втупивши невидющий погляд у протилежну стіну, й не відчула її близької присутності. Дружина лікаря на мить зупинилася, ніби їй раптом захотілося вхопитися за невидиму ниточку, яка висіла в повітрі і яку вона могла б назавжди обірвати, знищити. Сліпа підняла руку, певно, відчула легку вібрацію в атмосфері, потім байдуже дозволила їй упасти, з неї було досить того, що вона не могла заснути через хропіння сусідів. Дружина лікаря рушила далі, прискорюючи ходу, мірою того як наближалася до дверей. Перш ніж піти в напрямку вестибюля, вона подивилася в коридор, обабіч якого були інші палати, далі нужники й нарешті кухня та їдальня. Під стінами коридору лежали сліпі, ті, хто після свого прибуття не зміг здобути собі ліжко чи тому, що під час штурму затримався десь у задніх рядах, чи тому, що йому забракло сил, аби здобути його в боротьбі. Через десять метрів один сліпий лежав на сліпій, розсунувши їй ноги, вони робили те, що робили, без зайвого шуму, певно, обоє були людьми сором'язливими, але не треба було мати гострий слух, щоб зрозуміти, чим вони займаються, а тим більше, коли обоє вже були неспроможні стримувати крики та стогін, неартикульовані слова, які означають, що незабаром вони мають кінчати. Дружина лікаря зупинилася, щоб подивитися на них, і не тому, що їм заздрила, вона мала власного чоловіка й могла одержати від нього свою втіху, а тому, що її опанувало почуття зовсім іншої природи, яке вона не могла назвати, либонь, то було або почуття симпатії, так ніби вона хотіла сказати, Не звертайте на мене уваги, я теж знаю, що це таке, або співчуття, Навіть якби ця мить найвищої втіхи могла тривати протягом усього життя, ви залишилися б двома окремими людьми й ніколи не злилися б в одну істоту. Сліпий і сліпа тепер відпочивали, вже розділені, одне поруч другого, але досі трималися за руки, вони були молоді, можливо, закохані, мабуть, пішли разом у кіно й там осліпли, або чудесний випадок поєднав їх тут, і якщо це справді було так, то як вони впізнали одне одного, звичайно ж, по голосу, бо не лише голос крові не потребує очей, кохання, яке називають сліпим, також може сказати свої слова. Проте найімовірніше, їх схопили разом і в такому разі їхні руки з'єдналися не тепер, а були з'єднані від самого початку.
Дружина лікаря зітхнула й підняла руки до очей, їй треба було це зробити, бо вона стала погано бачити, але вона не злякалася, вона знала, що це тільки сльози. Потім рушила далі. Дійшовши до вестибюля, підступила до дверей, які виходили на переднє подвір'я. Виглянула назовні. За брамою горіло світло, на ньому виділявся чорний силует солдата. На протилежному боці вулиці всі будинки стояли в темряві.
Вона вийшла на майданчик сходів. Небезпеки не було. Навіть якби солдат помітив силует людини, він вистрелив би лише тоді, якби вона спустилася по сходах і стала наближатися, після усного застереження, до тієї невидимої лінії, яка для нього була кордоном його безпеки. Звикши до незмовкних шарудінь і неясних звуків палати, дружина лікаря була вражена тишею, яка заповнювала простір, мовби все людство зникло, залишивши тільки одну запалену лампочку та солдата, який охороняв те світло, її та решту чоловіків і жінок, які не могли бачити. Вона сіла на підлогу, спершись спиною на одвірок, у тій самій позі, в якій бачила сліпу жінку в палаті, й дивлячись перед собою, як і вона. Ніч була холодна, вітер свистів понад фасадом будівлі, й здавалося неможливим, що досі у світі існує вітер, що ніч була чорною, вона цього не сказала, але, звичайно ж, подумала про сліпих, для яких білий день існував завжди. У світлі з'явився ще один силует, певно, мала відбутися зміна варти. Без пригод, скаже солдат, який піде спати решту ночі до свого намету, вони не могли собі уявити, що відбувається за тією брамою, яку вони охороняють, певно, вони не почують пострілів, такий пістолет ляскає досить тихо. Удар ножицями буде ще тихшим, подумала дружина лікаря. Вона не запитала себе,
