Моє сторіччя - Гюнтер Грасс

Дуденівське товариство — Товариство учених-лінгвістів. Конрад Дуден (1829—1911) — упорядник і видавець численних німецьких словників. ">[31], куди входять спеціалісти з обох Німеччин. Серед них і я — професор, якому зовсім мало лишилося до виходу на пенсію (так само, як і тобі), але, попри це, його лінгвістичні кваліфікації, схоже, ще довго будуть користуватися попитом у західній частині Товариства. А ця зустріч стала можливою завдяки тому, що ми більш-менш продуктивно співпрацюємо зі східними «дуденівцями»: Інґа теж належить до числа видатних лінгвістів цього загальнонімецького об’єднання для поліпшення-погіршення мови. Але право висловлювати свої зауваження мають там ще й австрійці зі швейцарцями. Не буду набридати тобі нашими суперечками про реформу правопису — ця гора вже давно вагітна, і рано чи пізно таки народить мишу, як і обіцяє приказка.

Цікавою в цьому контексті була хіба що наша з Інґою зустріч наодинці. Ми домовилися піти на каву з тістечками у Медлер-пасажі, й Інґа пригостила мене місцевим смаколиком, який тут називають «айєршеке». Ми коротко поговорили про роботу, а потім почали згадувати наші молоді роки у Щецині. Ну, спершу спливали лише звичайні епізоди зі шкільного життя. Їй не хотілося повертатися до спогадів нашої спільної гітлерюґендівської юності, і вона намагалася обійти це виразами на кшталт: «У ті темні роки, коли нас збили з пантелику…» Або казала: «Як вони сплюндрували і закидали брудом наші ідеали, як підло скористалися силою нашої віри». Але коли я заговорив про період після сорок п’ятого, в неї не виникло жодних труднощів із тим, щоб цілковиту зміну кольорів та системи координат на соціалістичні — зміну, здійснену нею всього лише через півтора року вагань, — назвати «болісним визнанням антифашизму». Інґа швидко зробила кар’єру в Спілці німецької молоді, бо ж вона — людина високої й широкої кваліфікації. Вона розповіла про свою участь в урочистостях із нагоди заснування НДР, що відбувалися, як відомо, у сорок дев’ятому в колишньому Міністерстві військово-повітряних сил, яким керував Ґьорінґ. Потім вона була учасником всесвітніх молодіжних фестивалів, першотравневих парадів і навіть відзначилася в колективізації — займалася агітацією особливо недовірливих селян. Але якраз під час цієї форсованої, як вона казала, «проведеної через гучномовець агітації» у неї й виникли перші сумніви. Та, попри все, наша вродлива Інґа й досі член Соціалістичної єдиної партії Німеччини і вірна своїм принципам людина. Вона збирається «реагувати на помилки партії конструктивною критикою».

Потім ми перейшли до обговорення маршрутів утечі наших родин. Її сім’я зупинилась у Ростоку, де вона незабаром як донька робітника — її тато був зварювальником на суднобудівельному заводі — вступила до університету, а згодом зробила кар’єру в партії. Мої ж батьки, як ти знаєш, тікали морем і опинилися в Данії, потім — у Шлєзвіґу-Гольштайні, а точніше — у Піннеберзі. Я сказав Інзі: «Ну, нас, на щастя, змило в Ельбу, а звідти — на Захід, де мене й виловили англійці», після чого перерахував їй усі етапи свого шляху: полон у таборі Мюнстер, тітка у Ґьоттінґені, здача екстерном випускних іспитів, перші семестри в університеті, посада асистента кафедри у Ґісені, американська стипендія і таке інше.

Поки ми розмовляли, я подумав собі, як непросто, але водночас і успішно склалася моя доля на Заході: я скинув із себе коричневу сорочку, але ніхто не змушував мене одягати синю.

— Усе це зовнішнє, — сказала Інґа. — Ми вірили у щось, тоді як у вас капіталізм украв усі можливі ідеали.

На це я, звісно ж, заперечив:

— Ну, знаєш, сили віри нам не бракувало й раніше, коли я носив коричневу сорочку, а ти — сніжно-білу блузку і спідницю по коліна!

— Ми були всього-на-всього дітьми, яких збили з пантелику! — відповіла вона.

Після цього вона сиділа, мов кам’яна. Вона завжди це вміла. Ну і, ясна річ, не стерпіла, коли я накрив її долоню своєю. Ця фраза прозвучала так, ніби вона хотіла сказати її самій собі кудись усередину:

— Десь, колись, щось у нас пішло не так.

Наче щось цілком природне, прозвучала моя відповідь:

— У нас теж.

Потім ми перейшли вже до суто ділових питань, обговорювали Дуденівське товариство та його загальнонімецькі суперечки. Насамкінець поговорили про правописну реформу. Ми обоє дотримувалися думки, що ця реформа має бути радикальною, інакше вона не дасть жодної користі.

— Тільки не зупинятися на півдорозі! — вигукнула вона і почервоніла аж до корінців волосся.

Я кивнув і занурився в спогади про своє юнацьке кохання…

1950

Кьольнські хлопці так і прозивали мене — «бублик із вимахоном», бо я ще задовго до війни був пекарем. Я не ображався, бо й справді: після великого Віллі Остерманна мені найкраще вдавався повільний вальс. У тридцять дев’ятому, коли ми востаннє танцювали на карнавалі й кричали: «Кьольну — ура!», хітом програми була «Ти, швидка сарно», і ще й досі повсюдно грають «Вітаю, пане капітане» — пісню, яка зробила безсмертною «Мюльгаймський човник».

Ну а потім почалися жахи. Лише коли війна скінчилася і від нашого найкращого у світі Кьольна лишилися самі руїни, і коли окупаційні війська суворо заборонили влаштовувати наш карнавал, і майбутнє здавалося безпросвітнім, аж тоді