Ключ - Василь Миколайович Шкляр
— Бажання? Я, Сано, хочу, щоб ти завтра поїхала додому.
У неї був такий вираз обличчя, ніби я відважив їй ляпаса.
— Додому? Я?
— Так, Сано, до Києва.
— А ти?
— А я приїду післязавтра.
— Чому?
Тепер мені здається, що Сана здогадувалася про мій намір, адже ми вже думали і говорили однаково.
— Так треба. Інакше ми ніколи не зробимо те, заради чого сюди приїхали.
Я сказав ще одну велику дурницю. Адже виходило так, ніби все, що відбулося між нами, було другорядним. Вона не спитала, що я замислив, тільки повторила те, що вже казала на цьому березі:
— Мені страшно.
— У нас немає іншого виходу, — сказав я.
— Може, я побуду у Григорія Івановича? І тут я відчув, як кам’яніє моє серце.
— Ні, — сказав я. — Я відвезу тебе на автовокзал. Ти поїдеш до Києва. Таке от… моє бажання.
Потім ми довго сиділи мовчки і їли полуниці, не відчуваючи смаку, їли їх, як траву. Я ловив її відсутній погляд, та він був дуже далеко.
Сана ковзнула рукою у свою малесеньку сумочку (вона ніколи з нею не розлучалася) і дістала сигарети.
— У Києві ти покинеш палити, — сказав я.
— Це твоє друге бажання?
— Так, є ще й третє.
— Цікаво.
— Я хочу, щоб ти на ту одну ніч залишила мені Кіті.
— Добре, — сказала вона. — З тобою спатиме Кіті.
7
Попереду у нас була ще доба, і Сана не збиралася її труїти.
Навпаки, згодом вона стала жартувати більше, ніж будь коли, у неї вселився якийсь сміхотливий біс.
— Чуєш, Кіті, завтра ти сама спатимеш із цим гульвісою, — сказала вона, і бідна мавпочка завмирала від подиву. — Та ти не хвилюйся, нарешті і ти зможеш avoir la main dans la pate[33], мною він уже наохотувався, але ще не знає, що чекає його цієї ночі. Він, цей гульвіса, думає, що вже побачив вищий пілотаж. Ні, рідненький, усе ще попереду. За свої три бажання ти сплатиш виконанням моїх десятьох. Збирайся, я хочу раків!
— Сано, ти ж не їси раків.
— Тепер буду їсти. Мені страшенно подобається, як вони пахнуть. Ми зараз підемо до бару, замовимо горілки, пива і раків.
Ти ще не бачив мене п’яною.
— Таке враження, що ти вже п’яна.
— Тоді зодягай мене. — Вона подала мені чорні колготки з вирізами угорі і підняла ногу. — Мерщій.
— Якщо я не помиляюся, спершу зодягають…
— Ти якраз помиляєшся. Ти нічого не тямиш у жіночих туалетах. Роби, що кажуть. Одні трусики ми вже посіяли у Богуславському лісі.
— Так… що далі?
— Тепер подай мені сарафанчик.
— Сано, у тебе все буде зверху.
— Знизу, — сказала вона. — Ти і в цьому нічого не тямиш. Як я могла закохатись у такого bonhomme[34]! Вона подала мені ліфчик.
— Поцілуй мене. Швидше. Pas sur la bouche[35]. Ліфчиком вона затулила обличчя Кіті.
Коли ми піднімалися до бару, я молився, щоб там було порожньо, але ще знадвору почув п’яні вигуки. Два столи було зсунуто докупи, розпашіла компанія, вочевидь, довершувала справу, яку Жора розпочав своїм блискучим багнетом. Він теж був тут, як і Саватій Ярчук. Серед інших чоловіків я впізнав ще одного свого доброго друга, котрого вчора підвищив у званні, а він, невдячний, прийшов сьогодні в цивільному. Втім, трохи пізніше я зрозумів, що тут зібрався чи не весь начальницький склад МВС районного масштабу, щоправда, з ними було всього лиш дві жінки, але одна з них так верещала, що могла замінити добрий загін амазонок.
Принаймні меланхолійний голос Елли Фіцджеральд губився в тому вереску, як комариний писк.
До нас підійшла Каміла, і я помітив, що вона теж напідпитку. Ґудзики на її блузці розстебнулися нижче молочних залоз, і я боявся, щоб її дубівки не випорснули нам на десерт. Втім, до десерту було ще далеко. Моя grande dame, очевидно, підігріта виглядом процептивної мулатки, попросила принести пляшку «Старокиївської», два пива і всі раки, які повзають на кухні.
— Живі? — спитала Каміла.
— Ні, червоні, — відповіла Сана. — Хіба ви не вмієте пекти раків? — Їх варять, — простодушно сказала Каміла.
— Ну то й зваріть.
— Це все? Більш нічого?
— Решту принесіть на власний розсуд.
— Добре, можете на мене покластися, — відплатила Каміла теж двозначною фразою, дивлячись на мене.
Ось так і на нашому столі з’явилася частка того баранця, якого Жора приніс у жертву добірному товариству. Подумки я повісив йому на груди орден «Дружби народів».
«Старокиївська» була з холодильника, але виповнювала жили таким раптовим теплом, що все здавалось прекрасним — і цей затишний бар у надрах могутньої тверджі, і корабельні сосни за вікном, які ніколи не знали, що таке затишок, і яким не страшний був уже й самум[36]. Я обчищав Сані раків, облузував шийки і складав у її тарілку, вона їла їх уперше в житті і дивувалася, чому, дурна, не розкуштувала раніше, чому вона все гидувала, навіть баранину, яку теж оце їсть уперше — так чудно холоне на губах ця баранина, але раки — річ особлива, це окрема стаття, мій любий, ти будь обережний із цими раками, адже вони дуже сприяють виробленню андрогенів, сказала Сана, атож, чоловічих статевих гормонів, коханий, тих андрогенів, які обумовлюють і сексуальність, і аґресивність самців водночас, затям це, мій любий, це дуже важливо.
Елемент агресивності присутній навіть в еротичних фантазіях, але бач… — білу облузану шийку вона поклала між білі зубки, — річ у тім, що ця агресія здебільша буває умовна, грайлива, ми її ще називаємо інструментальна, мій любчику, а буває хижа, ворожа, спрямована на цілковите знищення. І я хочу, щоб ти це затямив.
Звичайно, ти хлопчик розумний, ти добре знаєш, до чого доводить людину голод, як знаєш і те, що голод буває різний.
— Ти хочеш, щоб я поїхала, і я поїду, — вона знову випила, але замість рум’янців на її обличчі проступала холодна блідість. — Це твоє чоловіче право. Я розумію, що… nous ne pouvons pas faire des petits exercies d’heroisme — il faut fаire