Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Раптом стіни задвигтіли й стали потріскувати. Лампочка почала блимати, немов у погано освітленому фільмі, щось оглушливо тріснуло, морок і світло змішались одне з одним, і в сяйві цих коротких спалахів групки людей за столиками здавалися кадрами уповільненої кінозйомки. Спершу жінка з викотом на спині сиділа, після другого попадання і спалаху підвелася, потім кинулася в темний закуток, і люди, що там були, стали тримати її, а вона почала кричати. Нарешті світло погасло зовсім, і в гуркоті, що породжував сотні відлунків, закон земного тяжіння неначе перестав діяти, і підвал завис у повітрі.
— Це лише світло, Елізабет! — крикнув Гребер. — Погасло світло. То була всього-на-всього вибухова хвиля, тільки й того. Десь порвало проводку. У готель не влучило.
Вона притиснулася до нього.
— Свічки! Сірники! — гукнув хтось. — Тут мають бути свічки! Чорт забирай, де свічки? Або кишеньковий ліхтарик!
Спалахнуло кілька сірників. Вони скидалися на блукаючі вогники в якомусь величезному громохкому просторі й освітлювали самі обличчя та руки, немовби тіла цього страшного гуркоту порозпадалися і в пітьмі витали тільки оголені руки та обличчя.
— Чорт забирай, невже тут немає запасного освітлення? Де кельнер?
Світляні кола опускалися й підіймалися, бігали по стінах, хиталися сюди-туди. На мить з’явилася гола спина жінки у вечірній сукні, заблищали прикраси й показався темний роззявлений рот. Потім усе ніби підхопив чорний вітер і голоси навколо стали нагадувати слабкий писк мишей, що опинилася на краю розчахнутої безодні. Почулося виття, яке швидко й нестерпно дужчало, так наче на бомбосховище летіла велетенська залізна планета. Усе захиталося. Світляні кола заметались і погасли. Підвал більше не плив; жахливий тріск немовби розтрощив його й підкинув угору. Греберові здалося, що він підлетів до самої стелі. Він обхопив Елізабет обома руками. А її наче хтось намагався вирвати в нього. Тоді він кинувся на неї, повалив на підлогу й, поставивши над її головою крісло, став чекати, доки обвалиться стеля.
Щось кололося, дзвеніло, сипалося, падало, тріщало, немовби велетенська лапа накрила підвал, кинула його у вакуум і почала виривати в людей шлунки й легені Та вичавлювати з жил кров. Здавалося, сповнений гуркотом морок ось-ось остаточно впаде і всі задихнуться.
Але цього не сталося. Несподівано спалахнуло світло, яскраве, шалене, неначе з-під землі вихопився стовп полум’я. Тим білим факелом була якась жінка, вона кричала:
— Я горю! Я горю! Допоможіть! Допоможіть!
Жінка високо підстрибувала, оббиваючи полум’я. Підїї руками іскри розліталися врізнобіч, блищали коштовності, вогонь яскраво освітлював спотворене жахом обличчя. Знявся лемент, на жінку полетіли мундири. Хтось повалив її на підлогу, вона пручалася й кричала, перекриваючи завивання сирен, стрілянину зеніток і гуркіт вибухів, кричала пронизливо, нелюдським голосом, а потім усе глухіше, уривчастіше, привалена мундирами, скатерками та іншим ганчір’ям у темряві, що знову заповнила підвал. І крик її, здавалося, долинав із могили.
Г ребер обхопив обома руками голову Елізабет, притиснув її до себе, затуляючи їй вуха, аж доки вогонь погас і стихли крики, а їх заступили темрява, плач та запах горілого одягу, м’яса й волосся.
— Лікаря! Негайно знайдіть лікаря! Де лікар?
— Що?
— Її треба відвезти в госпіталь! Прокляття, нічого не видно! Давайте винесемо її звідси.
— Зараз? — спитав хтось. — Куди?
Усі мовчали. Усі прислухалися. Десь шаленіли зенітки. Проте вибухів більше не чути було. Сама стрілянина.
— Вони полетіли! Усе закінчилося!
— Лежи, — промовив Гребер Елізабет на вухо. — Не ворушись. Усе закінчилося. Але полеж. Тут тебе не затопчуть. Не вставай.
— Не треба поспішати. Вони можуть, зробити ще один заліт, — сказав хтось повільно й повчально. — На вулиці ще небезпечно. Осколки!
У дверях з’явилося світло. Це був промінь кишенькового ліхтарика. Жінка на підлозі знов почала кричати.
— Ні! Ні! Гасіть! Гасіть вогонь!
— Це не вогонь. Це ліхтарик.
Промінь світла ледве долав темряву. Лампочка була дуже маленька.
— Сюди! Підійдіть же сюди! Хто ви? Хто це світить?
Промінь швидко окреслив дугу, перебіг по стелі, ковзнув униз
і освітив накрохмалену манишку, фрак, чорну краватку і зніяковіле обличчя.
— Я старший кельнер Фриц. Зал ресторану розбито. Ми не можемо більше вас обслуговувати. Може, панове оплатять…
— Що?
Фриц усе ще освітлював себе.
— Наліт закінчився. Я приніс кишеньковий ліхтарик і рахунки…
— Що?! Це нечувано!
— Пане, — безпомічно відказав у темряву Фриц. — Старший кельнер розраховується з рестораном із власної кишені.
— Нечувано! — гримів із темряви чоловічий голос. — Ми що, шахраї? Та перестаньте освітлювати свою ідіотську пику! Підійдіть ближче! Скоріше! Тут когось покалічило.
фрица знову поглинула темрява. Світляне коло ковзнуло по стінах, перебігло по волоссю Елізабет, потім по підлозі, знайшло звалені на купу мундири й зупинилось.
— Боже мій! — промовив якийсь блідий чоловік, що був у самій сорочці. Він відхилився назад. Освітленими лишилися тільки його руки. Промінь світла тремтів над ним. Старший кельнер, очевидно, теж тремтів. Мундири полетіли на всі боки.
— Боже мій! — повторив чоловік ще раз.
— Не дивись туди, — промовив Гребер. — Таке трапляється. Це може статися скрізь. Не тільки підчас повітряного нальоту. Але тобі не можна залишатися в місті. Я відвезу тебе в одне село, яке не бомбардують. Я знаю таке село. Гаст. У мене там є знайомі. Вони тебе приймуть напевне. Ми зможемо там жити. Ти будеш у безпеці.
— Ноші! — гукнув чоловік, що стояв навколішки. — У вас у готелі немає жодних нош?
— Здається, є, пане… пане… — Старший кельнер Фриц ніяк не міг розібрати чин того, хто до нього звертався. Чоловіків мундир валявся разом з іншими на підлозі біля жінки. Він був тепер просто людиною в підтяжках, із шаблею при боці й командирським голосом.
— Я прошу пробачення за розмову щодо рахунків, не знав, що є потерпілі.
— Швидше! Принесіть ноші. Ні, стривайте, я піду з вами. Як там угорі? Пройти можна?
— Можна.
Чоловік підвівся, одягнув мундир і враз став майором. Світло погасло, й усім здалося, що згас останній промінчик надії. Жінка на підлозі тихо стогнала.
— Вандо, — розгублено промовив чоловічий голос. — Вандо, що ж нам тепер робити? Вандо!
— Можна виходити, — заявив хтось.
— Ще не було сигналу відбою, — заперечив повчальний голос.
— До дідька з їхніми сигналами! Де світло? Світло!
— Нам потрібен лікар. Морфій…
— Вандо, — знову розгублено почав той самий голос. — Що ж ми тепер скажемо Ебергардові? Що?..
— Ні, ні, не треба світла! — закричала жінка. — Не треба світла.
Світло повернулося. Тепер це була гасова лампа. Її тримав майор. Два кельнери у фраках несли позад нього ноші.
— Телефон не працює, — сказав майор. — Лінію порвано. Сюди з ношами!
Він поставив лампу на підлогу.
— Вандо! — знову покликав чоловік. — Вандо!