Щоденник Мавки - Дарунок Корній

Тарас задоволено потирає руки, а увечері, напевне, зачне плаксивим голосом дорікати, що вона не в тему пускала бісику чужому чоловіку.

– Чого пані сумує, посміхніться! І нехай весна повернеться до нас за стіл.

Потім він цитував їй Хаяма та співав щось з Висоцького. До слова, голос у чоловіка геть не кепський.

Ну, і так далі… Банальщина. А коли той, запросивши на танець, зачав на вушко верзти дурниці, що він хоч і старший, та все ж багатший від Тараса, і вона просто зобов’язана дати йому номер свого мобільного, щоб хоча б раз сходити з ним на каву, скажімо на Монмартрі, і взагалі, що така красуня робить поруч з таким лохом, як Тарас. Так, Тарас лох, але яке право має цей дід їй таке говорити? Магдалену це розізлило… Вона щось там ущипливе йому у відповідь ляпнула, уже сидячи разом з усіма за столом. А от її любий Тарас промовчав, бо Карен Вітольдович його майже новий діловий партнер, дуже багатий та потрібний діловий партнер. І тоді Магдалена вирішила зробити так, як останнім часом робила найчастіше, – піти геть: подалі від світла софітів, масних розмов, поглядів, штучної розкоші. Шепнула Тарасу на вухо, що йде припудрити носик, вистрибнула в коридор і дременула з ресторану. Уже біля входу в метро зателефонувала любому-нелюбому Тарасику і сказала, що сподівається, він закінчить усі свої ділові переговори до дев’ятої вечора, бо вона чекатиме його на Південному вокзалі біля фонтану. Якщо ні – то хай здогадається, що буде. Вона не знала, що відповів на це Тарас, бо відразу після цього вимкнула телефон. Магдалені було байдуже, правду кажучи, образиться Тарас чи ні на таку її поведінку.

Пішов він…

Пішла вона сама куди подалі…

І пішла. Зараз утікала сама від себе. Піднялася фунікулером на Володимирську гірку. Сіла на одну з лавок під крислатим дубом. Дивилася з-за спини Святого Володимира на Дніпро. Бронзовий чотириметровий князь незмінно та похмуро тримав у лівій руці великокнязівську шапку, а в правій – хрест, яким наче благословляв Дніпро та всю Україну. Коли вона дивилася на князя, завжди в голову лізла одна і та сама крамольна думка: «Як міг стати святим чоловік, який залив кров’ю рідну землю, мав тисячі невільниць, любив розпусту? Так, він приніс сюди разом з чужинкою, яку ніколи не кохав, нову релігію, яка мала зміцнити та посилити державу… Так, політична доцільність… Але… Невже це важливіше за людське життя? І як жарт над пам’яттю тих, хто тоді загинув, барельєфи на одній із граней постаменту – жінка з усміхненим малям та старенький дідусь, якого привели хрестити син та онук. О, звісно, всі радісні та щасливі. Хоча, як не дивно, та православна церква довго не погоджувалася на встановлення пам’ятника. Однак тисяча вісімсот п’ятдесят третього року це відбулося. Особливо протестував київський митрополит Філарет, який вважав, що встановлення «ідола» найвідомішому спочатку ідолошанувальнику, а згодом борцеві з ідолами – це блюзнірство. А тепер – це не просто пам’ятник, а одна з візиток Києва.

Магдалена зітхнула. Приклала руку до серця. Те вистрибувало пташкою з грудей. То все від думок, від того, як часто вони, ті думки, її не туди заводять. Стрепенулася. Запитала себе, чи стало в людях більше світла та віри, коли змінилася релігія і змінилося, відповідно, усе: уклад, звичаєвість, погляди на світ. Інколи їй здавалося, що, заплющивши очі, можна перенестися в минуле. Де великий Дніпро несе багряні води, червоні від крові тих, хто не хотів хреститися… І кого примушували.

Гнала від себе ці думки, молилася Богу, просила, щоб простив їй таку крамолу. Вона ж християнка і не може піддавати сумніву Божий промисел. Бо зараз вона знову грішить, сидячи на Володимирській гірці та зневажливо оглядаючи постать ще одного з роду Чугайстрів – Володимира Святого, Кривавого, Багатоженця, Красне Сонечко… Як тільки того не називали!

Тріпнула головою, скинула свій сум. Присоромила саму себе: «Піди краще, жінко, до церкви, висповідайся та помолися». Так і вчинила. Благо, Михайлівський поруч.

І от уже стоїть навколішки перед ликом Марії, Матері Божої та Матері людської. Людей у соборі мало, вони не зважають на неї, бо кожен сюди прийшов зі своїм та за своїм. Думала та відкривалася несподівано сама собі. Неждано відчула, наче яскраве світло з-під купола храму починає падати на неї, і враз потекли сльози. Так і завмерла, з піднятою до верхівки храму головою та очима, повними води. Хтось торкнув її легко за плече:

– Дочко, з тобою все гаразд? Ти здорова?

Озирнулася. Перед нею стояв монах, довга чорна ряса, коротка борідка й очі… Які то були очі – теплі, затишні, молочно-карі і разом з тим такі, що, здається, тугу з тебе виймають і наскрізь твій біль бачать.

Здригнулася мимохіть, наче від легкого удару струмом. Утерла рукою сльози, зачала похапцем у торбі шукати паперові хустинки. Знала, що від сліз потекла туш і обличчя в патьоках. Тим часом переконувала Божого чоловіка, що з нею все буде добре.

Він легко взяв її за лікоть, допоміг підвестись, дбайливо тицяючи жінці до рук білосніжну хустинку. Підвів до лави, як каліку, допоміг сісти. Ноги і справді не дуже слухали. А Магдалена, вражена та збентежена такою увагою святого чоловіка, знову розплакалася… Уже не стримуючись і голосно схлипуючи.

– Дитино, у тебе все гаразд? – перепитав ще раз монах.

Ох, не все гаразд. І давно не все гаразд. Бо вона заплуталася. І вона монаху все розповіла.

Вона так і не навчилася жити сама. Купа років минула, як… Так-так. Відтоді, як Роман вибрав Магдалену собі за дружину, назвавши коханням свого життя, – спливло багато води. Та не дуже багато від того часу, як він проміняв її на «поклик» серця.

– То тепер так називаються зради, – сумно промимрила крізь сльози.

Ні-ні, Роман зовсім не хотів з нею розлучатися. Вона сама не змогла продовжувати з ним жити. Бо він таке їй сказав… Що ладен ділити з нею і з другою коханою не тільки гроші, не лишень родину, а й ліжко… І тоді вона…

А що вона? Випхала цю тварину за двері й поміняла замки.

Ні-ні. Вона простила, і то вже давно. Однак досі сама. А що колишній? Смішно все і сумно водночас. Так, отче, Роман робив спроби повернутися. Він навіть на суді, коли їх розлучали, просив Магдалену отямитися та