Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Як засірів короткий тропічний світанок, що майже враз переходить у ясний день, вороги відступили, а Наласу, що вже сховався від світла у своїй хатині, ще мав при собі, завдяки Джеррі, вісім десятків стріл. Наласу зміг записати на свій рахунок ще одного вбитого й хтозна-скількох поранених стрілами, що насилу відповзли геть.
Півдня старий сидів над Джеррі й пестив та вихваляв його за те, що він зробив. А потім разом із собакою пішов у селище й розповів там про нічний бій. І ще того ж дня до нього завітав сам Башті й завів дуже поважну розмову.
— Я говорю з тобою як старий чоловік зі старим чоловіком, — так почав ватажок. — Я старіший за тебе, о Наласу. І ніколи я не знав страху. Проте відважніший за тебе я не був. Я б хотів, щоб усі чоловіки нашого племені були такі відважні, як ти. Але ти мені робиш прикро. Чого варті твоя відвага й хитрість, якщо ти не виростиш свого плоду, щоб ті відвага й хитрість ожили в ньому?
— Я вже старий… — почав був Наласу.
— Не такий старий, як я, — перервав його Башті. — І не занадто старий, аби оженитися, щоб твій плід додав сили племені.
— Я був жонатий, довго був жонатий і спородив трьох відважних синів. Але їх нема на світі. Я не проживу стільки, як було їм. Я думаю про свої молоді літа, як про втішні сни, що згадуються вранці. Та ще більше я думаю про смерть, про кінець. Про одруження я не думаю зовсім. Я занадто старий, щоб женитись. Я в таких літах, що вже мушу готуватися до смерті, і мені дуже цікаво, що станеться зі мною, коли я помру. Чи я тоді довіку буду мертвий? Чи оживу знов у країні сновидь і буду тінню сну, що згадуватиме ті дні, коли вона жила в теплому світі, і рот їй набігав слиною перед смачною їжею, а в грудях палала любов до жінки?
Башті здвигнув плечима.
— Я сам чимало про це думав, — сказав він. — Але не додумався ні до чого. Я не знаю. І ти не знаєш. І не дізнаємося, поки не вмремо — та невідомо, чи й тоді щось дізнаємося, чи зможемо ми тоді щось знати. Але ось що ми знаємо, і ти, і я: плем’я живе вічно. Плем’я не вмирає ніколи. А тому, як ми хочемо, щоб наше життя не пропало марно, то повинні робити плем’я сильним. Ти ще не зробив своєї роботи для племені. Ти повинен оженитися, щоб твоя хитрість і відвага жили й після тебе. Я знайду тобі жінку — ні, двох жінок, бо жити тобі вже недовго, і я, напевне, ще побачу, як ти висітимеш із моїми дідами під покрівлею човнової повітки.
— Я не буду платити за жінку! — відмагався Наласу. — Не буду, і квит. Я б не дав і плитки тютюну чи розбитого кокосового горіха за найкращу жінку в Сомо.
— За це не турбуйся, — спокійно провадивБашті. — Я сплачу викуп замість тебе. За двох жінок. От, скажімо, Бубу. Я куплю її для тебе за пів-ящика тютюну. Вона кремезна, дебела, у неї круглі стегна, широкі клуби, повні груди, А є ще Нена. За неї батько править дорого — цілий ящик тютюну. Але я куплю і її для тебе. Тобі вже недовго жити. Треба поспішитися.
— Я не хочу женитись! — заволав старий розпачливо.
— Мусиш. Я тобі наказую.
— Ні, не хочу! Не хочу, не хочу й ще раз не хочу! Жінки — це морока. Вони молоді, і голови їхні повні дурощів. А язики їхні не знають упину від пустих балачок. Я старий, я люблю спокій, вогонь життя вже згасає в мені, і я волію сидіти на самоті й думати. А як біля мене будуть молоді цокотухи із самим шумовинням у голові та на язиках, я збожеволію. Неминуче збожеволію, буду плювати в кожну скойку, перекривляти місяць, а тоді завию й поперекушую собі жили.
— Ну то й що? Аби лиш твоє насіння не пропало. Я заплачу за жінок їхнім батькам і пришлю їх до тебе за три дні.
— Не хочу я й знати їх! — закричав Наласу.
— Захочеш, — спокійно відказав Башті. — Бо як ні, то я стягну з тебе борг. І буде він тяжкий, болючий. Я скажу, щоб тобі повиламували руки й ноги, і ти зробишся як медуза або свиняча туша без кісток, а тоді тебе покладуть перед човновою повіткою, де ріжуть собак, пектися на сонці. А що з тебе зостанеться, віддам зжерти собакам. Твоє насіння не повинне пропасти для Сомо. Це я, Башті, кажу тобі. За три дні я пришлю до тебе двох твоїх жінок…
Він замовк, і запала довга тиша.
— Ну, то як? — кінець кіпцем спитав Башті. — Візьмеш жінок чи пектимешся па сонці? Вибирай, тільки добре подумавши.
— У моїх літах, коли я вже забув усі прикрощі молодості! — ще нарікав Наласу.
— Вибирай. Прикрощів матимеш досхочу, коли лежатимеш перед повіткою й сонце пряжитиме твої виламані руки й ноги, аж поки витопить останній лій із твого худого тіла й він за-шкварчить, як сальце з жирного поросяти на рожні.
— Ну, присилай жінок, — по довгій мовчанці здобувся на відповідь Наласу. — Тільки за три дні, а не завтра й не позавтра.
— Гаразд, — поважно кивнув головою Башті. — Ти жив на світі лише завдяки тим, котрі жили до тебе й давно відійшли в темряву, але робили так, щоб плем’я жило далі й щоб ти був. Ти є. Бо вони заплатили за тебе. І це твій борг. Ти народився на світ із цим боргом. І повинен його сплатити, перш ніж покинеш світ. Такий закон. Це добрий закон.
РОЗДІЛ XIX
Якби Башті поквапився й надіслав жінок на день чи навіть на два дні раніше, Наласу справді вступив би в чистилище подружнього життя, що його так боявся. Але ватажок додержав слова, а на третій день у нього з’явився пильніший клопіт, ніж приставляти Бубу й Нену до оселі сліпого діда, що з такою тривогою чекав їхнього прибуття. Бо зранку третього дня всі гори завітряного берега Малейти
