Софія - Олесь Ульяненко
Коли закривавлене пір’я густо заслало білий мармуровий діл, а кров оббризкала фонтанчик з надто сексуальними русалками, Лукаш підвівся, пересів за інший столик, опинившись один на один з обличчям чоловіка, що більше нагадувало алкогольну маску. Саме такі сюди і повинні заходити, – чомусь вирішив він. Офіціант схилився над підлогою, молочно-шоколадний метис, прицмокував губами, тер щось у пучках. Потерпілого відводили у підсобку, коли офіціант підвівся. Він випростався, високий і дужий, і раптом червоний батіг з його грудей сьорбонув зі звичним для цього випадку присвистом повітря, і він вигнувся дугою, наче коршак у чужих невидимих руках, усім своїм тілом, блиснувши востаннє лаком своїх більмів, засвітивши чорнотою африканської ночі, і полетів, поїхав підлогою до протилежної стіни, де висіла картина метрів три на чотири голої шоколадниці у стилі а-ля бароко.
Маска напроти несподівано, як у таких випадках, ожила, досить жваво заворушила м’язами на обличчі, а руки злилися в єдиному потоці жестів, таким робом підтримуючи міміку і сказане.
– Що, голубе, хтось бажає тебе убити і хтось бажає твого життя. А може, це одне ціле? – сказала маска, але Лукаш уже не слухав, а відіпхнув його рукою і побіг, пригинаючись, через усю залу.
Він біг і думав, що нічого не може перемінити – за вітриною, що колись витримала б і град куль, а нині була лише благеньким прихистком, рвалися шматки реклами: голі груди, чиясь нога, велетенське око зі шматком мегаполіса замість зіниці. Бігти було важко, але й те, що за склом, рухалося якось повільно, наче на чверть швидкості, і Лукашу прийшло в голову, що, напевне, так виходить перед самою смертю, а тому треба все запам’ятати, благо, що згадувати вже немає ніякої користі. Лукаш біг попід декоративними пальмами, дивуючись, що ще має можливість, ні, навіть цікавість дослуховуватися до чужих голосів, до чужих звуків, що засіли у цій нетривкій ресторанній тиші, наче колючка, наче удар небесного бича. Усе для нього було чужим, окрім цієї затаєної ресторанної тиші. Він зупинився на мить, дивуючись чарівності візерунка перського килима з довгою ворсою. Цей килим нагадував велетенську теплу тварину, що розляглася на сонці і, склавши лапи, мирно дрімала. Але Лукаш біг. Він біг і бачив перед собою обличчя. Коли він розігнувся, тоді це і трапилося. Шквал вогню і свинцю, міді і свинцю, потоки скла накрили всі столики разом з живими людьми: спочатку зникли дві лесбійки, що телепатично спілкувалися між собою, затим хвиля піднялася сірим рукавом і накрила решту, вихлюпнувши на білий мармур кістки, зуби, густу чорну кров.
Лукаш тільки зараз побачив співачку в яскравій синій сукні, густо обшитій бісером. Її миловиде, наче місяць, обличчя і велетенські очі – вишневого кольору, здається, але зараз було видно самі лише білки. Руки вона тримала перед собою, наче щось пропонуючи, можливо, самій невидимій смерті. І з живота, з дірки, помалу вивалювалися тельбухи і сповзали з гумовим рипінням на естраду. Лукаш засопів ніздрями, втягнув соплами дух крові, поту, екскрементів і відвернувся лише з однієї, етичної, причини – поваги до чужої смерті. Перед ним було кругле вікно з начищеним порцеляною літа небом. І тут він закричав, як людина, що довго бігла до виходу, нарешті прискочила до нього, а хтось невидимий ухопив її за волосся і поволік назад – невідомо куди, в темряву чи світло, але назад. Сонячний диск висунувся чорною окариною, і чорнильного кольору небо пересікло тисячі тисяч мініатюрних палаючих смужок, що різали його, як різдвяний пиріг. Лукаш відчув, що серце упало йому в шлунок. І тоді він ударом ноги прочинив двері і побіг, не звертаючи уваги на осині спалахи пострілів, побіг між цими трьома велетенськими будинками, де у їхній тіні, навіть у страшну спеку, зуби зводило від холоду.
Спочатку треба було пройти цей шлях – два квартали білих, наче уві сні, а відразу потім жовті дюни з білою горою піску зверху, а там починався пляж. Спочатку це нагадувало його роботу – пройтися, зупинитися, випити на зупинці п’ятдесят грамів віскі, приблизно скотча, і йти далі, поки не з’явиться парковка, де беззмінно тижнями стримів його «мерседес» чи улюблена «феррарі». І коли він бачив ці машини, то завжди думав і вирішував, що мертві приносять користі більше, ніж живі. Спочатку цей шлях видавався йому короткою перебіжкою, нехай це було під кулями, але смерть до цього часу, до котрого він дожив, нічого йому, власне, доброго не говорила. Як не говорило і саме життя. Виходило, що панахати трупи було легше, ніж бігти через гори піску, відчуваючи на собі косоокі погляди з шатер, де пили пиво з раками, омарами, фініками і всілякими азіатськими заїбонами. Перші двадцять кроків він пробіг спокійно, не відчуваючи, як грають м’язи на ногах, лише жовто-білі піски і маячіння пляжу попереду – він був так близько. Синя зупинка з глянцевими ляльками. Навскіс ударило від скляної піраміди супермаркету, а може, лише здалося. Осині спалахи і кулі зрізали товсту туркеню, що запихалася смачним тістечком, однією, лівою, рукою пошкрябуючи литку. Він бачить, як куля відриває частину обличчя. Нічого не змінити. Лукаш продовжує бігти повз банкомат, де він брав гроші, повз чайну, повз