Гра в паралельне читання - Людмила Петрівна Іванцова
Ліля не любила про це згадувати. Як і взагалі згадувати колишнє. Але Віталій, без тями закоханий у неї, не міг зрозуміти, як, чому, з якої такої дурної причини могла вона розлучитися зі своїм чоловіком. Точніше, як той міг таке допустити? Тим більше, що одного разу Ліля таки відповіла на це коротко і з невеселою посмішкою: «Знайшов кращу».
– Хіба бувають кращі?! – спантеличено спитав тоді Віталій. Але кохана жінка повернулася до нього спиною і знизала плечима.
– Амбітні чоловіки не пробачають жінкам, якщо ті стали свідками їхньої слабкості чи поразки. Або стали втіленням їхнього почуття провини. Простіше почати з чистого аркуша. Тим більше, що «краща» незабаром завагітніла, – Ліля промовила це тихо і безпристрасно, надто безпристрасно, ніби й не про неї йшлося, і знову знизала оголеними плечима.
Віталію стало шкода її, як дитини, він узявся цілувати плече, що так беззахисно ворухнулося в напівтемряві, і волосся, і шию під ним… Говорив якісь прості й натхненні слова, мовляв, вона сама не розуміє, яка вона… І що дурень був її чоловік, але якби не це, вони б могли ніколи не зустрітися і не були б зараз такі щасливі. Віталій помалу виводив її зі спогадів про болюче і запалював своїм вогнем – це йому вдавалося. Так відбувалося не раз, коли вони зустрічалися, хоч і не одразу Ліля впустила його у своє життя, знаючи, що він не вільний. Але згодом піддалася, і мало-помалу розгорілося навзаєм і її багаття, роздмухане Віталієм. Ліля відкрилася йому назустріч у тому безумстві, коли кожен спільний момент щасливив їх обох, але вся ця історія загалом гірчила смаком краденого плоду, невизначеності, відсутності перспектив. Та за мовчазною згодою вони ніколи про це не говорили.
З Жанною було зовсім не так. Вона була геть іншою, інакшою, і зовні, і за віком, і за темпераментом, характером. З Жанною Віталієві було добре. Але йому не зносило дах, він не відчував крил за спиною і нестримної потреби любити, піклуватися, торкатися, зазирати в очі, дослухатися до дихання. Навіть у хвилини найбільшої близькості йому було просто добре. Фізично добре зливатися з молодим пристрасним тілом, хоча не раз він ловив себе на тому, що ніби бачить їхні постільні сцени збоку. А може, то було через дзеркальну шафу навпроти ліжка у Жанниній квартирі?
І ще він не розумів, чому вона інколи плаче після сексу. Уперше Віталій навіть злякався, може, завдав їй болю? Спитав, що трапилося, може, їй було погано? У відповідь із вуст, утиснутих у подушку, прозвучало: «Ні, навпаки».
Дивні ці жінки… Хто їх розбере?
Але з Лілею все було не так. Йому було страшно добре. Добре настільки, що аж страшно. Страшно її втратити. Але й не менш страшно щось міняти…
3
Жанна з годину повалялася у ліжку з ноутбуком, почитала новини в Інтернеті, відписалася у соцмережі на останні повідомлення віртуальних друзів, подивилася кілька нових кліпів і вирішила, що все ж таки треба їхати на закупи. У глибині душі вона чекала на дзвінок від Андрія. Але його не було.
«Може, на тому і все», – подумала Жанна і почала збиратися в магазин.
За тиждень вона вже скучила за своєю машинкою, яку жартома охрестила Мухою, і цього холодного, але сонячного суботнього дня їй більше хотілося їхати не в людний супермаркет по їжу, а кудись за місто, на природу. Поки вона йшла до стоянки, це бажання перемогло, і Жанна вирішила перенести закупи на вечір, а поки сонце – проїхатися подихати терпким сосновим повітрям десь у Пущі-Водиці чи вибратися на берег Київського моря, сидіти і довго дивитися на водну площину, на море-оману, протилежний берег якого все ж таки чітко видніється в хорошу погоду.
Проскочивши Київ у північному напрямку, її Муха випурхнула на Мінське шосе, і хвилин за двадцять Жанна вже сиділа на краю підмитого морем піщаного обриву, з якого щороку падають у неглибоку воду все нові й нові високі щоглові сосни.
Колись у дитинстві в Криму вона спитала у мами, що там за морем, ген-ген аж за тим кораблем, що ледве видніється вдалині. А мама сказала, що там інша країна, Туреччина. І з тих пір дівчинка Жанна, прийшовши на пляж, знаходила зручне місце, де чужі засмаглі тіла не перекривали їй лінію горизонту, і вчіплювалася очима в умовну межу між водою і небом. Вона то примружувала очі, то, навпаки, відкривала їх так, що мало не вивалювалися, вдивлялася, мріючи побачити хоч нитку тієї Туреччини, якщо справді море не безмежне і має протилежний берег.
Київське море, яке по суті являє собою штучну загату Дніпра, зроблену за періоду правління Микити Хрущова, було до Жанни прихильнішим, воно не ховало своїх секретів від її очей. Хоча… Колись, в останнє їхнє літо, приїхали сюди з Русланом купатися, повалятися на гарячому піску, відпочити. Вилізши з води, пішли вздовж берега, потім пагорбом, лісом поміж соснами і зустріли місцеву жительку з трьома козами. Розговорившись, немолода мешканка сусіднього села розповіла, як у шістдесятих горювала її бабуня, змушена покинути рідну хату та могили предків, коли примусово виселяли людей перед затопленням сіл заради появи чергового рукотворного моря.
Жанні знову пригадалися останні роки з Русланом. Вони зустрічалися недовго, доволі швидко зійшлися жити разом, не в змозі існувати окремо, хазяйнували, притиралися, будували плани… Згадала, як йому несподівано дісталася у спадок невеличка квартира від самотнього харківського дядька і вони разом вирішували, що з нею робити – чи продати, взяти кредит, додати грошей і купити щось у Києві, чи… Жанна тоді махнула рукою: «Ех, гулять так гулять! Мрії мають здійснюватися! Може, дядько теж був би не проти, щоб ти об’їхав ті твої східні країни та написав бестселер? А як станеш всесвітньо відомим письменником, розбагатіємо, купимо собі мансарду на Ярославовому Валу!»
Жанна зітхнула, ще раз подивилася на смугу протилежного берега. У голові чомусь промайнули слова «ілюзія моря»… Вона підвелася і пішла ліворуч, у напрямку порожнього осіннього пляжу. Переступаючи консервні бляшанки, кинуті літніми туристами, і не бажаючи бачити купи залишеного попід деревами сміття, дивилася вгору, на осіннє, несподівано яскраве сьогодні сонце, яке швидко котилося вниз,
