Дощило птахами - Жослін Сосьє

Проте Енджи Полсон там не було. Для втілення бажаного одного бажання замало. Замість Енджи сидів якийсь чоловік. Він зручно вмостився, витягнув ноги, руки сховав до кишень плаща — і витав у думках десь далеко. «Близько п'ятдесяти — вирішила фотограф. — Добра статура», — оцінила вона. А й справді — жилуватий був чолов'яга. Хоч він і сидів на самому краєчку, — здавалося, ніби займає всю лавку. А темно-сіре волосся скидалося на пухнастий мох. У пам'яті відразу сплило обличчя Марі-Денеж.

До ніг чолов'яги спустилася ціла хмара птахів. Фотограф думала про Енджи Полсон та її бавовняну хустку.

Чоловік, помітивши фотографа, ніяково усміхнувся — мовляв, даруйте, певно, це Ваше місце, — і зробив рух рукою, запрошуючи сісти поруч.

Йому хотілося б бути далеко, дуже далеко, забути про все, загубитися десь край світу, нікому нічого не пояснювати. Він так натомився! Постійна робота, відповідальність, великі сподівання, які покладали на нього. Він виповідав усе це втомленим голосом, а фотограф тим часом годувала голубів хлібом, який прихопила з дому. «Хотів би я геть зникнути, — зітхнув він, — стати невидимим і ні для кого не існувати».

— Знаю я одне місце, але ви ще замолодий.

Фотограф ввічливо слухала втомлений голос, але думками була далеко. У поважній поставі цього чоловіка вона бачила щось, де було місце і для неї, щось тепле і затишне, якусь щільність, що огортала її, руки, що обіймали її.

Річард Берначез — так його звали. Принаймні так він сказав. Річард Левине Серце — чомусь пригадала вона. Авжеж, у нього серце відважного короля.

Коли він також запитав, як її звати, вона не сказала, згадавши своїх лісових друзів, яких знала під вигаданими іменами і яких не судилося вже побачити.

— Що ж, непогано, — визнав Річард Левине Серце.

Будиночок, укритий деревами, на виїзді з містечка. З дороги видніє фасад із кедрового ґонту та клоччя, що звисає з даху і кидає тінь на терасу. Вікна запнуті шторами — певно, аби зберегти в будинку свіжість. Адже надворі літня спека. Старий насолоджується затінком на терасі.

Чарлі курить цигарку, покусуючи тростину.

— То ти йдеш?

Він трохи схуд, дві глибокі зморшки бороздять щоки, та все ж на свій вік — дев'яносто один рік — має аж надто бадьористий вигляд. У таку спеку він уже встиг сходити до центру, а тепер відпочиває. Смачна цигарка, холодна вода у склянці — життя й досі прекрасне.

— Вже час! — гукає він у бік москітної сітки на дверях.

— Та йду вже, йду!

З отвору визирає пухнаста голівка Марі-Денеж. Як завжди, біла й сяйлива. Вона обережно виносить тацю з чаєм, а Монсеньйор плутається під ногами.

На ній світла сукня. Блакитна й коралова барви підкреслюють променистість волосся.

Марі-Денеж ставить тацю на столик поруч із гойдалкою на двох і вмощується біля Чарлі. Він давненько чекає на неї, адже в його руках — маленька перемога. Два досі не розпечатані конверти. Старі добре знають, що в них. Чеки на пенсію. Чарлі був переконаний в успіху, але Марі-Денеж сумнівалась. Не вірила, що чеки дійдуть сюди, до забутого людством містечка. Але ж Чарлі був колись поштарем. Він знає, як це працює.

— А ще щось було?

Щоразу, як він повертається з пошти, вона ставить одне й те ж запитання.

— Ні, більше нічого.

— Варто їй написати.

— Як ти це уявляєш? Ні адреси, ні навіть імені...

Марі-Денеж тяжко зітхає. Вони часто про це говорять. Їй кортить побачитись із подругою, а Чарлі пояснює, що це зайве, що тій жінці час пожити власним життям.

Любко, що спостерігає за ними з іншого боку тераси, підводиться й чапає до господаря. Він знає, що йому можна. Старі поволі гойдаються. Монсеньйор спочиває на руках у Марі-Денеж, а Любко дозволяє Чарлі чухати свій смух.