Щиголь - Донна Тартт

— Розумієш, — він нахилився вперед і швидко-швидко закліпав очима, — твоя розповідь дуже відрізняється від того, що мені досі казали. Вони сказали, що він помер миттєво. І дуже наполягали на цьому.

— Але ж… — почав я схвильовано.

Невже він думає, що я все вигадав?

— Ні, ні, — поквапно промовив він, піднявши руку, щоб заспокоїти мене. — Думаю… я переконаний, що вони це розповідають кожному. — Помер миттєво? — сказав він сумно, поки я все ще дивився на нього. — Не відчув болю? Так і не зрозумів, що його вдарило?

І тоді я раптом похолов, усвідомивши, що це могло означати для мене. Моя мати також «померла вмить». Смерть не завдала їй «ані найменшого болю». Соціальні працівники так на цьому наполягали, що в мене навіть не виникло сумніву, звідки вони про це знають.

— Хоч я маю сказати, мені було важко уявити, що він може покинути світ у такий спосіб, — сказав Гобі, порушивши коротку мовчанку, яка запала після цього обміну фразами. — Спалах блискавки, й він падає мертвий. Розумієш, я вже тоді мав відчуття, що все було не так, як вони мені розповідали.

— Тобто? — сказав я, підвівши погляд, приголомшений трагічною новою можливістю, на яку раптом наштовхнувся.

— Попрощатися біля брами, — промовив Гобі. Здавалося, він частково говорить сам із собою. — Ось чого він хотів би. Прощальний погляд, передсмертне хайку — він не схотів би покинути світ, не зупинившись на цій дорозі, щоб востаннє поговорити з кимось. «Чайний будиночок посеред вишневого цвіту на дорозі в смерть».

Я нічого не зрозумів. Промінь сонця пробився крізь опущені штори й розітнув затінену кімнату, впав на тацю зі скляними карафами й утворив світляні призми, які спалахували то там, то там і ковзали по стінах, наче інфузорії під мікроскопом. Хоч у кімнаті стояв гострий запах диму, камін був чорним, застиглим, а ґратки забиті попелом, наче вогонь тут не розпалювали дуже давно.

— Дівчинка, — боязко сказав я.

Його погляд знову ковзнув до мене.

— Там була також дівчинка.

Протягом якоїсь миті він, здавалося, мене не розумів. Потім відхилився назад на стільці й швидко закліпав очима, ніби по його обличчю стікала вода.

— Де вона? — запитав я зі страхом. — З нею все гаразд?

— Ні, — сказав він, потерши перенісся, — ні.

— Але вона жива? — запитав я, неспроможний повірити в її смерть.

Він підняв свої брови так, що я витлумачив це як ствердну відповідь.

— Їй пощастило.

Але його голос і його манера, здавалося, стверджували протилежне.

— Вона тут?

— Розумієш…

— Де вона? Я можу її побачити?

Він зітхнув тоном, схожим на роздратування.

— Їй звелено лежати тихо й не приймати гостей, — сказав він, нишпорячи у своїх кишенях. — Вона не при собі — важко вгадати, як вона може сприйняти твій візит.

— Але вона одужає?

— Будемо сподіватися. Але загроза ще не минула. Якщо застосувати дуже неясну фразу, що її так полюбляють лікарі.

Він дістав сигарети з кишені свого халата. Непевними руками запалив одну, потім недбало кинув пачку на розмальований японський столик, що стояв між нами.

— Що? — запитав він, відганяючи долонею дим від свого обличчя, коли побачив, як я дивлюся на пожмакану французьку пачку, схожу на ту, з якої люди дістають сигарети в старих кінофільмах. — Не кажи мені, що ти також хочеш закурити.

— Ні, дякую, — сказав я після незручної мовчанки.

Я був переконаний, що він жартує, хоч моя переконаність не була стовідсоткова.

У відповідь він часто заморгав, стурбовано дивлячись на мене крізь тютюновий дим, ніби щойно зрозумів про мене якийсь важливий факт.

— Це ти, правда ж? — несподівано запитав він.

— Що?

— Ти той самий хлопець, так? Чия мати там загинула?

Я був такий приголомшений, що нічого йому зразу не відповів.

— Звідки… — почав я, маючи на меті запитати: «Звідки ви знаєте?», але мій язик не захотів повертатися.

Він потер око й несподівано випростався, ніби щойно розлив свій трунок на стіл.

— Пробач. Розумієш, я не так почав. Господи, я… — Він зробив туманний жест, ніби хотів сказати: «Я виснажений і припустився помилки».

Я не вельми чемно відвернувся від нього, засліплений хвилею емоцій, які мали нудотний присмак. Після смерті матері я майже не плакав, а тим більше в присутності людей, — навіть на церковній службі в її пам’ять, де люди, які її майже не знали (а були й такі, що перетворювали її життя на пекло, як, наприклад, Матільда), схлипували та втирали носи навкруг мене.

Він помітив, що я засмутився, й почав щось казати, але передумав.

— Ти щось їв? — несподівано запитав він.

Я був надто здивований, щоб відповісти. Їжа — це останнє, про що я міг подумати.

— Так я й думав, — сказав він, зі скрипом підіймаючись зі свого місця. — Ходімо, щось вигадаємо.

— Я не голодний, — сказав я так грубо, що мені аж стало соромно за себе. Після смерті моєї матері всі, здається, тільки й думали про те, щоб напхати мені чогось у горлянку.

— Ну звісно. — Вільною рукою він відігнав хмару диму. — Але ходімо, будь ласка. Зроби мені приємність. До речі, ти не вегетаріанець?

— Ні! — ображено відповів я. — Чому ви про це подумали?

Він засміявся — коротко, гостро.

— Ти не обурюйся. Більшість друзів Піппи не споживають м’ясної їжі, вона також.

— Он як, — розгублено сказав я, і він подивився на мене зі жвавою, неквапливою цікавістю.

— То знай, що я також не вегетаріанець, — сказав він. — Я готовий їсти все що завгодно, навіть найхимерніші страви. Отже, ми з тобою знайдемо якийсь вихід.

Він поштовхом відчинив двері, і я вийшов за ним у напханий усілякими речами коридор, стіни якого були обвішані заплямованими дзеркалами та старими фотографіями. Він швидко йшов попереду мене, а я намагався не відставати й водночас дивитися: на фото були родинні групи, білі колони, веранди й пальми. Тенісний корт, моріжок, застелений перським килимом. Служники в білих костюмах, вишикувані в один ряд. Мій погляд зупинився на містері Блеквеллі — носатий і привабливий, в ошатному білому одязі, на спині горб навіть у молодості. Він прихилився до стіни над морем, поблизу пальм; поруч нього, на стіні, тримаючи руку на його плечі й на голову вище від нього, — усміхалася маленька Піппа. Хоч якою крихіткою вона була, схожість із сучасною Піппою вражала: її шкіра, очі, голова, нахилена під тим самим кутом, і волосся, руде, як у нього.

— Це ж вона, правда? — запитав я, і в ту саму мить усвідомив, що це не може бути вона.

Ця світлина зі своїми злинялими кольорами та одягом,