Мотря - Богдан Сильвестрович Лепкий
— За мене? — спитала нараз Мотря, ніби вертаючи на землю.
— Еге ж, еге ж, щоб ти щасливою була, і ти щасливою будеш, долю добудеш, лихо забудеш, моя дитино люба.
Мотрина голова опинилася на лоні Марії Федорівни і хиталася на ньому злегка, як дитина в колисці. А Марія Федорівна гладила чоло своєї сестрінниці, як вітер квітку в гаряче полуднє, і нашіптувала їй до уха відірвані, беззмістовні слова:
— Цить, цить, цить! Вже досить, ну, вже досить, заспокійся! О, бачиш як, бачиш як! Так, так, так…
Здолини доходили до них ріжні голоси. Чути було, як бігала прислуга, як розсували столи, дзвонили склянками й тарілками, вибренькували ложками та ножами. А над увесь той гамір, над весь той шум і гул, знімався голос Любові Федорівни, як команда вожда понад гармидер бою.
Марія Федорівна боялася одного, — щоб її сестра не вбігла на горище до Мотрі. Якщо побачила б її невбраною і мов не при умі — Господи! Щастя, що Любов Федорівна огрядна понад міру і нерадо спинається по кручених сходах, а тим часом Мотря може якось прийде до себе. Це в неї іноді лучається, хоч, мабуть, такого важкого припадку як тепер, ще не було.
— Розведох очі мої вгору, отнюд уже пріідеш помощ моя. Помощ моя от Господа, сотворшаго небо і землю.
Мотря нараз ніби з важкого сну збудилася. Повела рукою по чолі, протерла очі, подивилася кругом:
— О-о-о! Зимно мені, тітусю!
— Пройде. Там такий теплий ранок, соняшний, жнива… Батько вже настрічу гетьманові поїхав, — натякнула здалеку і чекала, що Мотря відповість.
— Гетьманові? Якому гетьманові?
— Іванові Степановичу Мазепі, Мотре, якому ж би!
— А Богдана Хмельницького бачила коли?
— Ні, не бачила, не довелось. Дівчинкою була, як він у Київ в'їздив. Ніби крізь сон бачу.
— Гарно було, правда? Так величньо, так гордо, так що життя варт за таку хвилину віддати. А нині що?
Марія Федорівна злякалася, що Мотря знов вийде з рівноваги. Не даючи їй прийти до слова, почала говорити скоро:
— Але Івана Виговського я двічі бачила, гарний був, достойний, а з Петром Дорошенком у мого дядька в гостині за столом сиділа. Теж гарний собою, навіть дуже, але понад усіх, як дуб понад дерева в лісі, знімався покійний Сомко, хай Господь душу його прийме в царствіє своє і хай подасть йому нетлінний вінець слави, котрий ізвергли з нього вороги роду людського-козацького.
Очі Марії Федорівни знялися вгору, руки схрестувалися на грудях, і вона виглядала вже не як черниця, а як свята.
— Гарний був Сомко? — питалася Мотря.
— Сомко був воїн уроди, возраста і красоти зіло дивної… високий, кругловидний, голова в кучерях, як у золотому вінку, очі ясні, веселі, як зорі; чи ступить, чи заговорить — то справді по-гетьманськи.
— І ти любила його?
— Гріх згадувати таке, мене інші гадки пристоять, але скажу тобі, що годі було не любити Сомка. Лицарська краса, а яка душа, Мотре, яка душа! Велика. Він хотів втихомирити народ, як Христос розбурхане море втишив, хотів оба береги Дніпрові приклонити під одну булаву, хотів, щоб Україна була вольна й неподільна…
— Великого хотів, — з жалем сказала Мотря. — А теперішні наші мужчини жінок своїх бояться, про власне добро дбають, щоб гаманець набити та щоб пельку залити; ах, як я ненавиджу їх… Скажи мені, тіточко, чому я давно колись не жила?
— Судді донька, суворо судиш людей. І нині не всі такі, як кажеш. Перший гетьман — ні. Він чоловік з тамтого віку, не нинішній.
— Справді?
— Так собі гадаю.
Очам Мотрі вертав звичайний блеск. Заспокоїлася.
— Тітко, а що сталося з Сомком?
— Невже ж ти наших літописців козацьких не читала?
— Читаю їх, але що живе, то не писане слово.
Марія Федорівна хитала головою, ніби надумувалася, чи розказувати, чи ні… Мотря приклякла біля неї і зазирала в очі.
Тітка розказала історію Сомкового гетьманування аж до трагічного кінця.
— Як вивели його на поміст, — кінчила, а голос її дрижав від великого болю, — як вивели його і кат глянув на тую пишную вроду, здригнувся і з рук сокиру пустив. «Що, — каже, — таку голову рубати?» А все ж таки зрубали, а моя в цей мент побіліла. Мені двадцять літ було…
Двадцять літ! — сказала й зайшлася плачем.
Мотря припала до неї. Цілувала її руки, втирала сльози, відгортала від очей сиве волосся, що з-під чорної хустки висувалося, ніби хотіло свідчити про цей страшний мент.
— Бідна тітко моя, як гірко доля насміялася над тобою. Показала рай і ворота сокирою затріснула наглухо. А все ж ти щаслива, бо любила героя! Любила, а може, й любиш?
— Любов сильніша від смерті.
— Любов сильніша від смерті! — повторила Мотря. — 0-о-ох! — зітхнула, ніби нового воздуху в груди набрала.
Десь далеко, може, в другім, третім селі заграли дзвони.
— Як на Великдень;- сказала Мотря, — і день ніби великодній. Я зійду нині, тітусю, зійду надолину і стану з мамою на однім порозі і забуду про все, усе прощу, як на
Великдень. Добре, тітусю?
Замість відповіді Марія Федорівна поцілувала сестрінницю в уста.
Мотря пішла до своєї купальні, Марія Федорівна покликала дівчат:
— Щоб ви панночку гарно чесали й убирали, панночка схвильована нині, уважайте!
Дівчата приладили усе як слід.
Мотря за хвилину вийшла. Високе крісло казала висунути насеред кімнати і поставила зеркало перед нього. Сіла. Одна з дівчат підставила їй стільчик під ноги, друга розплітала довгі, грубі коси, третя з гребенем ждала.
Не була це легка робота розчесати й гарно заплести таке буйне і довге волосся. Але Мотря, на диво дівчат, сиділа нині спокійно й не сердилася на них.
— Заспівайте що, дівчата, — просила.
— Так, так, дівчатка, заспівайте панночці якусь гарну пісню — і не дуже сумну й не дуже жалісливу, бо нині в нас веселе свято, — захочувала Марія Федорівна.
Але такої пісні дівчата не могли підібрати.
— Так заспівайте тоді про Мороза, — просила Мотря, бо вона тую пісню любила.
Ой вивели Морозенка на Савур-могилу:
— Подивися, Морозенко, та на свою Україну. —
Вони його настріляли, ані не рубали.
Тільки з тіла козацького живцем серце виривали.
Співали притишеними голосами, щоб пісні на подвір'ю не було чути, бо козаки
