Діти - Галина Василівна Москалець
Зарипів стілець, і Дмитро обняв її за плечі. На мить вона затрималась в міцних руках, але потім різко вирвалась.
— Ти що? — здивувався він. — Я думав, тобі вже перейшла дурість…
Марія вперто стискала зуби, щоб не зірватись.
— Чого ти така недобра?
Вона заговорила, наголошуючи на кожному слові:
— Між нами все покінчено. Тобі це ясно чи ні? Не треба мені нікого. Не треба…
Марія боялась, що він її перебиватиме, не дасть сказати все, що хотіла б, але, глянувши на його розгублене і тупе, як їй здавалось, обличчя, замовкла.
— Що з тобою? — спромігся на слово Дмитро.
— Нічого, — чужим глухим голосом сказала вона. — Йди краще геть. Ти нічого не розумієш… Я…
В ту ж мить скрипнули двері, і на порозі стала Магдалина.
Марія опинилась між них двох і зацьковано опустила очі.
— Дмитрику, ти чого мені дівчину зобиджаєш? — похитала головою Магдалина.
Той засміявся:
— А то вже наше молоде діло, правда, Марусю?
Дмитро взяв її за руку, і вона здригнулась.
— Ну-ну, — примирливо сказала Магдалина. — Дивись мені…
І вийшла.
Марія вирвала руку і сховала її за спиною.
— Ну, що ти за людина? Ну, випив трохи, ти так само. Буває… Чого ти мені голову морочиш? Давай заяву віднесемо. А через дев’ять місяців, диви, й дитину мені вродиш. Чи, може, ти вже той?..
Він підозріло зміряв її очима.
Від цього погляду Марія завмерла, і, все в ній ніби вмерло. Вона інстинктивно прикрила живіт руками:
— Ні-ні!..
Дмитро полегшено зітхнув:
— Я просто так питаю… Ну, то як, мир?
— Я тобі сказала… — простогнала Марія.
— Ну, добре… На милування нема силування. Тільки не дуже задирай носа, бо в старих дівках залишишся! Я думав, щоб тобі було краще. Люди всякого наговорять… До мене не прилипне.
Марія відвернулась. Вона почула, як стара підлога заскрипіла під його ногами. Як лунко гримнули двері.
Марія сіла на стілець, і мозок її гарячково запрацював. Справді, яка в неї може бути дитина? Просто смішно. Яка з неї мати? Живіт їй став знову порожній. Порожня голова. І навколо — порожнеча. Все, що було досі, зникло. Пальці її одерев’яніли. Ноги намертво приросли до підлоги. Минуло чимало часу, перш ніж вона змогла розрізнити обриси предметів і темну безлику постать перед собою. Хтось взяв її за руку…
Марія покірно лягла, прикривши лице простирадлом. Вона неспроможна була навіть ворухнутись. В голові не було жодної думки.
Магдалина загасила світло. Це означало, що ніхто Марії не набридатиме і що настане той час, коли вона почне шукати собі рятунку. Бо так далі не могло тривати.
Марія дивилась на себе згори: мізерну, виснажену, безпомічну. Тіло розпливлось кудись, залишились самі кістки, котрі, як не дивно, боліли від незручного положення. І це була єдина реальність, котрої вона ніяк не могла позбутись.
Нічого, і це пройде. Треба ще почекати, доки засне Магдалина, котра пережила власну самотність. І животітиме ще довго, лікуючись від своїх хвороб! Хоч нікому на світі не потрібна.
Марія нерухомо лежала і чекала.
І по довгому часі пройшов перший порух в її тілі, ніби електричний струм. Забилось швидко серце. Маленький клубочок в животі ворухнувся.
Вона щосили закричала, корчилась в ліжку, зриваючи з себе одежу, кусаючи руки ніби в якомусь тваринному страху.
І коли спалахнуло світло, Марія довірливо кинулась до Магдалини, обхопила її руками, як маму, просила захисту, вірячи, що та одна може порятувати її від смерті.
18. НародженняГолуби щулились від холоду під дахом, тулились одне до одного. Сірі, настовбурчені, вони чекали ранку, доки якась стара жінка не винесе їм пшона, крихт хліба. Якби їм не винесли, вони б так і закоцюбли, ліниві, ожирілі на засиджених карнизах. Не схожі на інших птахів, голуби перетворились в одну заздрісну розпещену масу, інстинктивно зігрівалися, щоб