Ворошиловград - Сергій Вікторович Жадан

Вгорі було вікно, виходило воно, очевидно, на кухню, місячне проміння ззовні світило жовто і мерехтливо, очі довго звикали до темряви, поступово я почав розрізняти предмети. Була це ванна кімната, з'єднана з санвузлом.

Відливши, я підійшов до ванни, набрав повні долоні води й занурився в них лицем. Стало краще. Ванна була до країв наповнена холодною водою, дно завантажене було темними й прозорими пляшками з алкоголем. Вони зблискували в місячному сяйві, ніби коропи, поводячи своїми алкогольними плавниками. Потрібно було вибиратись додому.

Раптом двері відчинились, і ледь видима тінь прослизнула всередину. Це була жінка, лише я не міг упізнати — хто саме. Вона сторожко підійшла, торкнулась мого обличчя, занурила пальці мені у волосся. Раптом різко наблизилась і присмокталася своїм гарячим фарбованим ротом. Смак губної помади лише посилював запахи вина, якими повнилося її дихання. Вона цілувала мене хижо й розважливо, не поспішаючи і разом з тим не відтягуючи найважливішого.

Руки її залізли мені в одяг, нігті її дряпали мою шкіру. Вона легко розібралася з моїм одягом, штовхнула на край ванни, повернулась і сіла на мене, легко підійнявши край сукні.

Було це солодко й боляче, входити в неї було важко, вона чутливо здригалась на кожен мій рух, втім продовжувала, не зупинялась, дихаючи все глибше й глибше, ніби легені її знаходились десь глибоко-глибоко, там, куди не потрапляє сонячне проміння і де не вистачає кисню. Я торкався її обличчя, відчував, які теплі на дотик її уста, стискав її горло, аж вона зовсім припиняла дихати, що її, втім, не зупиняло. І аж коли торкнувся її долонь, заламавши їй руки, тягнучи їх на себе, раптом боляче об щось подряпався. Здогадався, що це персні, вона мала їх на обох руках, майже на всіх пальцях, вони спалахували в жовтому світлі й болюче ранили шкіру, коли я стискав її долоні своїми.

Раптом вона завмерла, спритно вивільнилась, поправила сукню й нечутно вислизнула в коридор. Я не знав, що робити — бігти за нею чи лишатись тут. Але навіть не встиг зважитись на щось, як двері знову відчинились і рухлива тінь ще раз прослизнула досередини. Я вирішив більше не легковажити, схопив її й різко нагнув над ванною. Вона тихо скрикнула, я вперше почув її голос. Був він хрипкий і недовірливий. Я квапливо підняв їй сукню, намагаючись намацати білизну. Проте під сукнею в неї нічого не було.

Входити в неї цього разу було легко й гаряче, вона схилялась над холодною водою, розглядаючи в сутіні чорні й зелені пляшкові тіла, що перекочувались від наших різких рухів.

Збоку було схоже, ніби вона миє волосся. Або ловить рибу руками. А я ловлю її. Вона весь час подавала голос здивовано й щемко, все нижче схиляючись над водою, занурюючи в неї своє довге волосся, що пахло соснами й тютюном. І вже коли все закінчувалось, я потягнувся рукою, намагаючись прибрати її волосся з води, аби вона зовсім не захлинулася. Вона перехопила волосся своєю рукою й закинула його назад. Наші пальці зіткнулися. І я раптом відчув, що перснів у неї на руках немає. Я схопив її за іншу руку, але там теж не було жодних перснів чи каблучок. Натомість на кожному зап'ясті був годинник.

Вона, відчувши, що я напружився, спробувала вивільнитись, проте я схопив її за шию й знову схилив до води, закінчуючи все це й відчуваючи на її шиї числені ланцюжки й намиста, яких не було раніше і які тепер безнадійно між собою переплелись.

Віддихавшись і заспокоївшись, вона торкнулась губами моєї щоки й зникла в коридорі. Я ще деякий час постояв і вийшов слідом. Пройшов до дверей, визирнув на сходи.

Було там, як і раніше, людяно. Моєї появи ніхто не завважив. Несподівано з-за дверей вистрибнув Коча, я здригнувся, проте він міцно схопив мене за руку й поволік униз.

Я не опирався, йшов за ним і думав, як про все розповісти.

Викотившись на вулицю, Коча зупинився.

— Коча, — почав я добирати слова, — тут таке діло.

— Ладно, дружище, — енергійно засвистів старий. — Не парся. Йди додому, а то помреш від бухла. Давай, завтра побачимось.

— Я тобі сказати хотів…

— Кинь, дружище, — відповів на це Коча. — Що ти можеш мені сказати? Чого я такого не знаю? Йди вже, а то ці алкоголіки тебе не відпустять.

— Ну, добре, — погодився я. — Спасибі тобі. Шкода, що так з мамою вийшло.

— З мамою все ніштяк, — відповів на це Коча просто й строго. — Мама вже йде жовтою цегляною дорогою.

Спробуй тепер її дожени, — додав він і зник у під'їзді.

Я розвернувся і пішов додому. Пісок під ногами був мокрий, будинки стояли темні, мов наповнені чорною фарбою. Я йшов і згадував усе, що мав згадати. Щоразу більше й переконливіше. Згадав перелякані жіночі голоси, дещо істеричні й благальні, які вмовляли нікуди не йти, лишатись на місці, не заходити в цю темряву, яка підсвічувалась ізсередини наелектризованим вечірнім повітрям.

Згадав Тамару, яка прибігла звідкись і загороджувала Кочі дорогу, нізащо не погоджуючись його пропустити. Згадав, як вона непомітно поправляла сукню, як дивилась на мене прискіпливо й незадоволено, як я відразу зрозумів, що вона все бачила, що вона помітила мене і навіть не боїться, що я про все розповім. Те, що вона не боялась мене, було особливо образливо, я злився на неї, проте і сам розумів, що нічого не зможу розповісти. Головне, я згадав це світло — жовте, густе світло ліхтарів, і під ними рухливі нервові постаті, які про щось перекрикувались, щось намагались вирішити. Хто там був? Я напевне згадав, що там був мій брат, був Коча, ще хтось, не пам'ятаю хто. І Коча намагався переконати брата, аби той віддав йому ніж, але брат стояв у якомусь ступорі і, здавалося, зовсім його не чув, лише витирав рукавом кров із леза. Я раптом згадав усе, згадав, як Коча вихопив-таки в нього цей ніж, як порізав при цьому руку, як, зрештою, викинув ніж далеко в темряву. Згадав, як Коча йшов кудись із двома сержантами, а Тамара намагалась їх усіх зупинити й голосно кричала, що Коча туг ні до чого і щоби його відпустили. Останнє, що згадав, як вона стояла серед битого скла, обхопивши руками голову, і персні срібно горіли в її густому волоссі.

І згадавши все це, помітив, що