Жінка його мрії - Олесь Ульяненко

– Ти помітив, що останнім часом показують одне й те ж? - спитала Марі.

– Ага. Я було подумав, що це тільки зі мною. А ще затемнення, - лейтенант порився у кишенях шкірянки і дістав чупа-чупс.

– Так. Це не до добра. Сьогодні я дивилася всю ніч передачу про убивство царської сім’ї.

– Ну і що? Цар же з його виводком не наш. Наскільки я знаю, то накапостив він порядно, - лейтенант скривився і з хрускотом розкусив чупа-чупс.

– От і я думаю: чи багато в тому хорошого чи поганого. Противно і жалісно було на це дивитися. Мені просто не хотілося спати, от я і дивилася, - Марі не відривалася від вітрини.

– Це жіноче. Він пролив ріки крові, тому і логічний кінець, - лейтенант дістав сигарету. - Щось у мене ці два дні одні релігійно-містично-історичні прибамбахи.

– Поїхали. Червоний, - сказала Марі.

У кімнаті був такий запах, який буває у дівчат від вісімнадцяти до двадцяти, з тонким нальотом інфантильності, хоча її хазяйка вже жила дорослим життям. Лейтенант дивився на гарну, з плавними вигинами, спину Марі, на її впевнені рухи криміналіста і наразі розумів, чому у нього нічого з нею не виходить - надто розумна. Потім він несподівано, з якоюсь тугою згадав дорогу, що її переходила Іва, а вони стояли з Марі і намагалися намацати рацією зв’язок. А тоді він підняв голову і побачив її, з сонцем на маківці волосся. Він не наважився її окликнути, і йому від цього зробилося боляче, там, під серцем, а вона йшла тим боком вулиці, з сонцем у волоссі. І от зараз він чомусь думав не про справу, а про сонце у волоссі Марі, про мідь волосся Іви. Але потім у нього прояснилося, так, наче на місці ампутованої ноги чи руки відчуваєш ще біль. Ішла вона якось незвично, трохи мужикувато чи що, але потім - чогось боялася. І він почав нишпорити кімнатою. Пройшовся шафками: рівно складені светри, сорочки ще тримали запах хазяйки. У письмовому столі купа олівців, на комп’ютері при-мостився рожевий ведмедик з чорними очима. На корпусі комп’ютера наклеєні папірці. І тут він знайшов те, від чого заскніло серце, - телефон. І номер невідомого мобільного, але там стояло чітке і рідкісне ім’я - Іва. Лейтенант акуратно зірвав папірця і сунув до портмоне. Під ногами валявся рюкзак, з вивернутими нутрощами. Кілька зошитів, один з яскравою, з папугами і квітами обкладинкою, таким дівчата звіряють свої потаємні думки. Лейтенант погортав, але нічого особливого не знайшов, окрім звичного для цього часу: будуть гроші - і буде щастя, він на мене дивився сьогодні.

– Я сходжу до сусідів, будинок не з бідних, і не може бути, щоб ніхто нічого не бачив, - сказав він.

Марі обдивлялася тіло. Виходячи, лейтенант подумав, що він навіть не звернув уваги на труп. Проміжна ланка, просікло чисто професійно. Так воно і є. І він подзвонив у двері напроти. Двері відчинив мужичок, з низьким похмурим лобом, лисою, наче більярдна куля, головою і си-німи, волошковими, очима. Чоловік розуміюче кивнув головою і сказав:

– Ви з міліції.

– Саме так. Ви здогадливий. Можна пройти? - спитав лейтенант.

– Зрозуміло. Тільки не розлякайте моїх пернатих, - і попросив його рукою увійти.

Затхлий холостяцький запах. І багато птахів. Вони висіли бутонами на гілках, у клітках, інші, більші, не літали і поважно проходжувалися загидженими килимами. Папуг було не менше п’яти видів. Усе це тріщало, пищало і здіймало такий гамір, що можна було оглухнути. Але тільки-но вони почули звук, клацання пальців чоловіка, враз вмовкли.

– Христос любив птахів, квіти і дітей, - сказав чоловік.

– Ага.

– Проходьте на кухню. У мене є настоянка. Якраз на таку погоду, - продовжував чоловік.

Тиша висіла тривожно, наче велетенські насуплені брови. Чоловік повів його на кухню, і пернаті поштиво розступалися перед ними. Лейтенант сів на дзигля, не питаючись.

– Ось так, - поважно сказав птахолов.

– Ага.

– Ось так. Вони все чують і бачать. Барометр, живий барометр, що реагує в мільйон разів сильніше усіх ехолокаторів, - сказав чоловік і представився: - Олексій Панкратович.

– Тоді скажіть, пане, ви нічого дивного не бачили, не чули цієї ночі?

– Птахи замовкли. Потім почали вовтузитися.

– Ясно. Прийшли чужі, - сказав лейтенант.

– Я бачив їх. Часи такі, розумієте? Хлопець і дівчина. Хлопець - заслинявлений хлющ. Дівчина маленька така, з щурячими рисами обличчя. І наша красуня Ліза. Потім за годину вони вийшли. І досить довго було тихо, тобто птахи заспокоїлися. Говорили по-своєму. Не мовчали, а по-своєму там... Потім знову зробилося тихо. І я у вічко побачив дівчину. Дуже вродливу. Ця зайшла і за якихось п’ять хвилин вийшла, вірніше, вискочила прожогом...

– Можете упізнати?

– Кого саме? Власне, усіх можу. Нічого хорошого. Птахи мовчали - погані люди.

Лейтенант кахикнув. Птахолов усміхнувся.

– На вас я дав знак, щоб вони вам не заважали. До цього, розумієте, треба звикнути. Але ось що... Перед вашим приїздом ця вродлива дівчина приходила знову... Ми на клітці зустрілися. І вона говорила по телефону. Побачила мене, побіліла. І тоді я зрозумів, що справді у квартирі напроти щось таки скоїлося.

– Вона, ця дівчина, не називала якихось імен?..

– Імен? - Лоб чоловіка потріскався, як стара більярдна куля. - Так. Було одне. Дивне... Дайте згадаю... На дерево схоже, красиве таке... Аби у мене була донька, то я б назвав її саме так, цю дівчину... Ось, є. Іва.

– Ви не помиляєтесь?

– Дуже рідко. Остання моя помилка - це дружина, - чоловік нарешті згадав, що хотів пригостити гостя настоянкою. Лейтенант відчув у цьому конкретну необхідність.

Нарешті він